— Немає, хане... Уруси втекли. Їх було двоє і вони мали четверо свіжих коней... Наші погналися по сліду.
— Погналися! — передражнив Кончак гінця, ніби той був винен, що уруси втекли, і ледь помітним порухом руки відтрутив його від себе.
Два дні половці рухалися від Ворскли до Хоролу. І весь час Кончак похмуро горбатився в сідлі, ні до кого не заговорюючи, а на звертання відповідаючи односкладно. Важкі думи охмарили його чоло.
Хоча сила у нього була велика, ризикувати він не хотів. Ще вирушаючи з Тора, поклав з ходу захопити Переяслав і обложити Київ. Це за тієї умови, коли б напасти пощастило несподівано. Та несподіваності не вийшло. Досі в Переяславі та в Києві б’ють на сполох. Святослав устигне зібрати князів, — у першу чергу закличе брата Ярослава та Ігоря Сіверського, — і зустріне його об’єднаними силами: сам Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський, Ярослав Чернігівський, Ігор Сіверський з братією... Немало! А ще ж може закликати князів смоленських, волинських, туровопінських... Ні, допустити цього не можна!
На Хоролі, проти Лубна, він раптом занедужав. Його трясло, поперек ломило. Ноги були як у льоду, а голова — як у вогні.
Він наказав вибрати зручне місце і стати кошем. Сподівався тут перебути хворість. Звідси послав нарочних до Ярослава — просити миру і дружби. Ними передав князюсріблолюбцю дорогі подарунки — трьох жеребців, шаблю дамаської сталі, шитий найкращими ромейськими кравцями одяг на сорок срібних гривень.
Приманка вагома. Чи клюне?
2
Святославові і Рюрикові дружини збиралися в Києві та на його околицях. По рихлому снігу сюди били дорогу кінні стяги і санні валки, що везли припаси для людей і коней, ставали у відведених їм місцях на постій.
Князь Рюрик, меткий, непосидючий, цілими днями гасав на змокрілому коні від одного стяга до іншого — наводив порядок у війську. Князь Святослав листувався з князями та воєводами, щоб залучити до походу якомога більше сил.
З кожним днем прибували все нові й нові загони. Київ і Київська земля виставили всіх, хто міг і вмів орудувати мечем, луком і списом. Володимир Глібович збирав свою дружину й ополчення в Переяславі. З дня на день очікували чорних клобуків хана Кунтувдея, що мали прийти з Росі. Святослав щодня писав братові Ярославу в Чернігів, щоб той не гаявся. Тривало безперервне і напружене листування Святослава з братом Ярославом.
Дізнавшись, що Кончак перейшов Ворсклу, Святослав послав ще й листа: "Брате, а допоможи мені!" На це Ярослав, одержавши від Кончака багаті подарунки і запевняння, що половці хочуть миру і дружби з чернігівським князем, відповів: "Аз єсмь послал к ним мужа свойого Ольстина Олексича, а не можу на свой мужь поїхати!"
Гарячий, як і всі Ольговичі, Святослав вибухнув лайкою:
— Чортів син Ярослав! Він послав до Кончака ковуя[52]
Ольстина із запевненням, що не братиме участі у поході, а нам тепер пише, що не може йти на Кончака тому, що боїться, як би той не перебив його послів, коли піде. Ярославе, Ярославе! Коли б ти не брат мій єдиний, я послав би свої полки на Чернігів, щоб провчити тебе! Я вигнав би тебе з білокам’яних палат чернігівських і пустив би по світу жебраком-ізгоєм!.. Ярославе, Ярославе!
Отже, один з найсильніших руських князів відколовся, поставивши цим під загрозу успіх усього походу.
Святослав написав листа Ігореві: "Брате, я з військом вирушаю в останню неділю місяця лютого на безбожного Кончака, що стоїть за Лубном на Хоролі. А збирай, брате, свої хоробрі дружини та йди на поміч мені! Ждатиму тя під Лубном!" І послав гінцем досвідченого і витривалого гридня Гов’яду.
Гонець, не гаючись, помчав у далекий Новгород-Сіверський.
Нарешті прибули чорні клобуки. Вони отаборились понад Либіддю, де на лузі, під снігом, було багато трави для коней, поставили юрти і розіклали вогнища. З котлів на весь Київ запахло вареною кониною.
Хан Кунтувдей прискакав з почтом на Ярославів двір. Боярин Славута, одягнутий у теплий кожушок, при мечі, провів його в хоромину Святослава.
Кунтувдей приніс із собою густий запах кінського поту і гіркого диму похідних багать. Розстебнувши кожуха і скинувши вовчого малахая, схилив у поклоні круглу лисіючу голову.
— Салам-алейкум, княже!
— Хане, я радий бачити тебе! — підвівся назустріч йому великий князь київський. — Скільки вершників привів?
— А привів я шість тисяч вершників, усі — молодець до молодця, бистрі, як вітер, а сміливі, як степові тури!
Святослав не зміг приховати радості. Широким помахом руки запросив хана до столу, звелів чашникові наповнити келихи найдорожчим ромейським вином.
— Дякую, хане! Твоя бистра кіннота ой як нам потрібна! Тепер ми можемо вирушати!
— Коли? — спитав Кунтувдей, обгризаючи смажене стегно гусака.
— В останню неділю цього місяця. Могли б виступити й раніше, та ми з Рюриком хочемо, щоб з нами встиг з’єднатися Ігор Сіверський... А у нас тепер, з твоїм приходом усе готове!
— Гаразд. Мої вої встигнуть відпочити, — хитнув головою хан і промовисто повів вузьким оком на череп’яну амфору з червоним ромейським вином.
3
У четвер, 21 лютого, Святославів гонець, їдучи навпрошки і міняючи у посадників коней, прискакав до Новгорода-Сіверського.
Був сірий туманний ранок. Низькі хмари опустилися мало не до землі і, чіпляючись до дзвіниць соборів, що стояли на горах, і за верховіття дубів, котилися під поривами свіжого вітру із заходу на схід, із землі Полоцької в землю Половецьку.
Гонець застукав важким кованим кільцем у ворота фортеці. Йому відчинили і, незважаючи на ранній час, провели в князівські хороми. Незабаром туди ввійшов князь Ігор.
Гов’яда зняв шапку, вклонився в пояс.
— На Русь Кончак іде, княже. Безбожний триклятий Кончак... Уже стоїть на Хоролі. Князі київські зібрали силу немалу і ждатимуть тебе, княже, з дружиною на Сулі...
— А князь Ярослав? — спитав Ігор. — Ти заїздив до нього?
Гов’яда зам’явся.
— Князь Ярослав повів дружбу з Кончаком, одержав подарунки від нього, посланців своїх послав у степ... Та й хворий, каже.
— Отже, він не піде?
— Не піде.
— Як же Святославові? — вигукнув Ігор. — Не дай Бог самому їздити на поганих!
— А він не сам, — відповів Гов’яда. — Князь Рюрик, князь Володимир Переяславський, чорні клобуки, ти, княже, з братією! Це сила!