Кузьмище поперхнувся і витрішив на Овлура чорні очища. Він був такий вражений і здивований останніми словами Мотиги, що перестав жувати.
— То твоя мати справді з Баруча? — перепитав він юнака.
— З Баруча, — відповів той. — Її взяв у полон під час половецького нападу на Переяславщину мій батько Торіат, тоді ще зовсім молодий воїн.
— І давно це було?
— Мені зараз дев’ятнадцять літ, а я в неї один... Отже, десь років двадцять тому...
— Двадцять років!.. Ти чуєш, Мотиго? Це ж якраз тоді, коли Баруч був дотла спалений ханом Туглієм! Я, молодий київський гридень, почувши про таке лихо, стрімголов примчав додому і не застав із своїх нікого — ні батьків, ні сестер...
— Я своїх теж не застав, — похмуро докинув Мотига. Кузьмище торкнувся Овлурового плеча.
— Як же звати твою матір?
— Рутою.
— Що? — вигукнув гридень. — Рутою? Та в усьому Баричі й була одна Рута — моя сестра! То виходить... А батька її як звали, не знаєш? — засумнівався він.
Овлур схвильовано потер долоні.
— А батька її, тобто мого дідуся, звали Йовхимом. А повуличному Довгим, бо, казала мати, на їхній вулиці жив ще й Йовхим Короткий.
Кузьмище вперіщив кулаком по столу — аж задвигтіла горниця і сита вихлюпнулася зі жбана.
— Побий мене грім і Свята Богородиця! То виходить, що ти мій сестринець, бо ж Рута — то моя рідна сестра, а Йовхим Довгий — то наш батько!.. Га? Мотиго, що ж це робиться на світі? Був я безрідний, мов бездомний пес, а тепер знайшов сестру і племінника.
— Виходить, тепер ти не безрідний, — сказав Мотига.
— Як же ти? — спитав Овлура Кузьмище. — Куди тепер? До матері чи залишишся тут?
— До матері!.. Я було занедужав після нелегкої зимової дороги й оце ледве вичухався. Тепер мені ліпше, а завтра збираюся рушати назад.
— Чому ж завтра? Поїдемо разом післязавтра — все ж безпечніше. Доведу аж до Ворскли, а звідти тобі до матері рукою подати!
— Гаразд, поїдемо, вуйку. Я дуже радий, що зустрівся з тобою...
Ще чотири дні, тепер уже не поспішаючи, мандрував Кузьмище зі своєю сотнею та Овлуром на схід по нічийній землі. Ні села ніде, ні хутора. Лише в затишних місцях, по лісах та в байраках, стояли невеликі хижі-зимівники, в яких Кузьмище залишав по два, по три вої з усім необхідним для життя — сухарями, солониною, мороженим м’ясом, крупою. На найвищих деревах вої влаштовували виту — невеличкий поміст, з якого видно було довкіл на багато верст, піднімали туди дерев’яний жбан зі смолою, щоб розвести вогонь і подати сусідній виті знак, що йдуть вороги, і, попрощавшись з товариством, ставали на чати.
Так поволі сотня танула і танула, залишаючи сторожу в тих місцях, де могли пройти половці. По правому, високому березі Ворскли Кузьмище поставив десяток сторож — і на одній з них, розставшись з Овлуром, залишився сам.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
1
На початку лютого 1185 року, зібравши велике військо, Кончак вирушив у похід. Ішов у силі тяжкій. Тисячі вершників, ведучи запасних коней, нав’ючених зброєю та припасами, вкрили засніжений степ.
Позаду, на міцних санях, найбільш досвідчені воїни везли два тугі самострільні луки-катапульти, що натягувалися багатьма воїнами і метали через городські вали "живий вогонь", тобто запалювальні снаряди, привезені з далекого Ірану. Разом з катапультами їхав і знавець цієї грізної зброї басурманин Сулейман. "Живим вогнем" Кончак сподівався залякати русичів, спалити їхні городи, а вали зрівняти з землею. Щоб і сліду не зосталося. Басурманина берегли як зіницю ока. Його везли в утепленій вовною та верблюдячою шерстю кибитці під охороною цілої сотні воїв, годували добре, задовольняли кожну його забаганку.
Кончак вирушив у цей похід з великими надіями на перемогу. О, тепер він розгромить русичів, де б вони не були — в полі чи за городськими валами, знищить їх чи відкине далеко в ліси і, приєднавши обидва береги Дніпра до Дешті-Кипчака, стане ханом ханів, самодержавним володарем усього степу від Волги до Дунаю і від Кубань-ріки та Лукомор’я до витоків Дону та до прип’ятських боліт! Він створить могутню кипчацьку державу, про яку мріяв його дід, великий хан Шарукан, і утвердить її на тисячу літ!..
Він підставив морозному вітрові темне суворе обличчя і пильно вдивляється в обидва крила свого війська, а воно котиться на захід сонця, і немає йому ні кінця ні краю. І немає також зупину гордим помислам і райдужним мріям великого хана. Справді, такої сили кипчаки не збирали ніколи. Хто ж із уруських князів здатен протистояти їй? Ніхто! Він добре знає їх усіх. Ніхто! До того ж їх роз’єднують чвари і свари, яких вони не можуть позбутися ось уже сто років. Князівські чвари і свари — то найперший і наймогутніший його союзник, і їх треба підтримувати, підігрівати, щоб вони не згасли і не дали можливості князям об’єднатися.
— Ярослав — ось хто допоможе мені в цьому! — вголос промовив Кончак, відповідаючи на свої потаємні думки. — Ярослав Чернігівський.
Охоронець, що їхав позаду, почувши, що хан щось сказав, наблизився до нього і перепитав, що великий хан хоче. Але Кончак нетерпляче махнув рукою і різко кинув:
— Геть!
Охоронець злякано зіщулився, втягнув голову в плечі і відстав на половину кінського тулуба, щоб не бути на очах у хана і разом з тим не проґавити жодного його слова.
Опівдні передові загони підійшли до Ворскли і з ходу, не зупиняючись, перемахнули по льоду на той бік. І майже одночасно на гіллястому дубі-нелині, що високо здіймався над лісом, спалахнув вогонь, завалував смолистий дим і чорним стовпом піднявся у синє небо.
Кончак люто вдарив кулаком по луці сідла.
— Прокляття! Уруська вита! Не пощастило скритно ввірватися на Посулля! — І, повернувшись до охоронців, кинув: — Погасити негайно! А спостерігачів піймати і привести до мене!
Сотня воїнів, збиваючи копитами снігову пилюку, швидко помчала через Ворсклу прямо на дим, що ще дужче клубочився над лісом. Незабаром полум’я згасло, а дим поволі почав розвіюватись.
— Пізно, — процідив крізь зуби Кончак, з’їжджаючи на дзвінкий лід ріки.
Назустріч мчав гонець.
— Ну? — зустрів його суворо хан.
— Погасили!
— Сам бачу... А полонені де?
Той знітився. Очі злякано забігали.