Хтось кинувся на вежу, сповістив:
— І там відбили, княже! Половці відступили!
— От і добре! Але слідкуйте пильно! Ворог ще не розбитий, а тільки відкинутий!
Князь зняв шолом, витер спітніле чоло. Його серце голосно стукало в грудях і поволі почало наповнюватися радістю.
3
Кза був сам не свій. Довго бісився, кляв усіх, вивергав з чорного рота найстрашніші погрози та лайки, а потім, зовсім вибившись із сил, згорблений і понурий, торкнув коня і рушив до своєї похідної юрти. Зайшов — і ліг на кошму відпочити. Але й цього зробити йому не пощастило. Несподівано в кіш з криками та плачем ввалився якийсь розвихрений, збуджений кінний загін половців і зупинився перед ханським шатром.
Кза схопився в тривозі, відкинув полог.
— Що там?
— Біда, хане! Біда! Нас розбили, а хан Костук поранений!
— Як це — розбили? Хто поранив хана?
— Уруси напали на нас... Несподівано... До Клевені ми не дійшли...
Кза нічого не міг уторопати.
— Які уруси? Звідки? Де вони взялися?
Він кинувся до похідних носилок, прив’язаних до інохідців, що йшли один за одним. Там, в уруських подушках, лежав зблідлий, посірілий хан Костук і тихо стогнав. Досвідчене око Кзи відразу помітило, що його зятеві жити недовго. Очі запали, на вустах і на всьому лиці передсмертна смага.
Кзу аж струсонуло. Він схопився за голову, нахилився до умираючого.
— Хане, хто тебе так? Як це трапилося? Адже і в Сіверській землі не полишилося жодного воїна!.. О, я нещасний! Що скажу твоїй жоні, а моїй дочці? Що скажу малим твоїм сиротам — моїм онукам? О, горе мені!.. Хто ж це тебе так? Скажи — і я без жалю розіпну на уруських хрестах і його, і весь рід його!
Костук поволі розплющив очі.
— Хане, на мене напав князь Володимир, син Святослава Київського... З цілим полком... Коли я не ждав його... Бо і я ж, як і ти, думав, що раз Ігоря нема, то й ніякого війська уруського тут нема... А воно... не так... Володимир багатьох побив, похапав... Я люто оборонявся, та стріла влучила мені в живіт... І я помираю....
— Де ж Володимир?
— Він іде услід за нами... Тікай!
— Чого б же я тікав? Я зустріну його і відомщу за тебе!
Костук ледь-ледь поворухнув головою.
— Бачиш — ми взяли в полон одного уруса... Обрізали йому вуха, і він сказав, що сюди десь пішов другий кінний полк... Князя Олега Святославича... Це молодий, недосвідчений князь... Але з ним іде старий воєвода Тудор... А то хитрий лис!.. Ти знаєш його... Коли б ти не потрапив у сильце, хане!
Кза на хвилину завагався.
— Ти знаєш це напевно?
— Умираючи, урус не міг збрехати...
— Куди ж подався Олег?
— Тим боком Сейму... Десь угору, — прошепотів Костук і, непритомніючи, заплющив очі.
Кза змінився на лиці.
— Десь угору!.. Але ж там син!.. Чугай!.. Він потрапить в уруську пастку! Треба рятувати його! О вай-пай!
Він відразу наказав знімати облогу.
Минуло зовсім небагато часу, і орду з-під Путивля, на подив і превелику радість обложеним, мов вітром здуло. Все витоптуючи, нищачи на своєму шляху села і вбиваючи бранців, що не встигали за кінними воїнами, вона покотилася вверх по Сеймові на з’єднання з молодим Чугаєм.
Не витримавши швидкої їзди, на першому ж привалі помер хан Костук. Кза наказав загорнути його в повсть, прив’язати до сідла і везти з собою.
4
Любава згубила лік дням і ночам. Довкола стояв теплий зелений ліс, і вона йшла хтозна-куди — аби подалі від душогубів-кочовиків. Продиралася хащами, ведучи Жданка за руку або несучи на плечах.
У лісі було моторошно. Такий він великий, високий, безконечний, такий кострубатий і начинений різними страхіттями: чорними дуплами, з яких, так і дивись, виповзе гадюка, оброслими мохом пеньками, всілякими звірами, птахами, гадами. А вони із Жданком такі нещасні, беззахисні — босі, обшарпані. На ній — одна сорочка та спідниця, на ньому — коротенька полотняна сорочечка та штаненята. Невеликий це захисток! А довкола скільки небезпек! То продираються напролом, трощачи кущі, могутні волохаті зубри, то, хрюкаючи, промчить виводок вепрів на чолі з кабаномсікачем та веприцею, то скрутиться проти сонечка, якраз на стежині, холодний вуж, а вночі, коли, назгрібавши глиці, вони влягалися де-небудь під ялиною, щоб спочити, їх будили диким реготом і шипінням сови та сичі.
Страшно у лісі, а в полі ще страшніше — там можна наткнутися на половців.
Вони зовсім охляли з голоду. Чим тут поживишся? Ні горіхів ще, ні смородини чи малини, ні жолудів. Подекуди є, правда, сироїжки. Та хіба ними ситий будеш? У пташиних гніздах шукали яєць, а знаходили голих пуцьвірінків, що самі їм назустріч витягували тоненькі шийки і широко роззявляли жовті дзьобики. Пробували гризти дрібні кислиці та груші, що часто зустрічалися на їхньому шляху, та зразу ж випльовували, бо таким кислим і терпким було те їство, що судомою корчило рот.
Рятувалися суницями, що цього раннього і жаркого літа густо червоніли по галявинах, але мала це була запомога голодному шлункові.
Так і брели вони лісом, знесилені, змучені, з подряпаними руками й ногами, ледь живі, аж поки одного дня, опівдні, не вийшли на узлісся. Жданко ледве чалапав. Любава теж відчувала, що ось-ось упаде, — ноги підгиналися, в очах хилитався світ.
Вони присіли на горбочку під сосною, звідки було видно широку галявину, що полого спускалася до якоїсь річки з болотистими берегами, і незчулися, як, пригріті сонечком, поснули.
Прокинулися від тупоту, грюкоту, брязкоту зброї та людського крику. Схопилися на ноги. Униз по галявині шалено мчали вершники. Їх було багато. І гнали вони коней так, ніби доганяли кого чи хтось за ними гнався.
Жданко притулився до Любави, затремтів усім своїм тільцем.
— Половці!
Любава обімліла теж. Але, придивившись пильніше, безсило схилилася плечем на сосну, полегшено зітхнула і залилася сльозами.
— Та це ж черлені щити! Русичі! Наші!
Вона притиснула Жданка до грудей, поцілувала в змарнілі брудні щічки, наповнені жахом хлоп’ячі оченята і не переставала повторювати:
— Це ж наші, Жданку! Наші!
Вона хотіла бігти до них, але на могла: ноги затремтіли, обважніли і мов приросли до землі. Хотіла крикнути, щоб зупинилися, щоб забрали їх з собою, але й крикнути не змогла: язик затерп, став чужий, а в усьому тілі розливалося якесь радісне безсилля.