Княгиня Ольга

Страница 16 из 75

Иванченко Раиса

Спочатку княгиню підганяв страх — боялась самотности і відірваности серед людей, бо всі жили сім'ями, родинами і родами. Їй не було з ким родичатись. Через те шукала людей простих і нелукавих серед жінок. Були в неї тоді і Житяна, і пізніше Мальва, і ще кілька. Але злісне боярське плем'я обплутувало її своїми сітями, звивало гадючі гнізда навколо її дому. І вона захищала себе від них — гнівом, силою меча. Збільшувала навколо себе вірних людей, одарювала їх багатствами і тому ставала захищенішою від злого світу, а тому й владнішою. Навчилась щедро платити за вірність і працю. І тому вона і її влада ставали сильнішими. "Сійте справедливо — і пожнете милість,— сказано ж. — Розорюйте перелоги, і дощем проллється милість на вас..."

Проте частіше відчувала, що її життя не належить їй. Що володарці не сховатись від лживих уст і від поговору лукавого. І хоч скільки б сіяла добра, її постійно ловили у сіті безчестя ниці духом, аби самим вивищитись. Оті спритники й ловкачі з добрими й лагідними очима й усмішками, з тихими і слушними порадами, оті убогі душею, мізерні розумом — як жадали відомстити їй за те, що вона в усьому вище від них: у владарюванні, у розумі, у пошані від людей!..

Був лагідний зимовий день. Тепла сонячна повінь, провісниця весни, обгорнула Київ. Яскраве світило сліпило блиском в останніх снігах лютого місяця. Зі стріх скапували кришталеві краплини й мелодійно видзвонювали в крижаних лунках. Пахло весною. Збурились птахи, віщуючи час кохання. Веселіше заметались по дворах зграї псів. В очах людей зникла зимова паморозь — весна розбруньковувала і їхні душі.

Княгиня теж думала про весну. Була вона ще повною сил, хоч сивизною давно переплелись її русі косі. І, як завжди, була вона пекуче самотня.

Їй заздрили всі. Ніхто не питав, чи була щаслива, чи знала часи п'янкого кохання. Вона раділа, що про те ніхто і не натякав. Але сама була несамовито заздрісною до жінок, коли ненароком спостерігала в їхніх поглядах хтиву жагу і коли на ту жагу у відповідь летів такий же чоловічий позирк...

Кохання? Яке воно? Вона знала тепер, що душею завжди кохала Степка. І що так само і він її кохав. І тому Мальву не міг кохати так, як її. Але знала, що то було їхнє святе кохання. А їй хотілось справжнього, земного... Їй не судилося його пізнати. Її доля інакша — владарювання над людьми відібрало в неї право на земне людське щастя.

Нікому не поскаржишся, ніхто тебе не збагне. Хоча, мабуть, збагнув би один чоловік — тисяцький Щербило... Чому? Бо так само був самотній у житті... У своїй і не своїй землі...

Несподівано її покликано до князя-мужа. Покликано через Асмуда, а не через покоївку, стольника чи постельничого. Відразу душа її стиснулась — якесь неприємне віщування холодком обсипало спину.

Неначе йшла собі спокійно, та спотикалась на кожному кроці. Шовкові рукави сорочки чіплялись за клямки дверей; гостроноса, обшита перлами червона взувачка зашпортувалась об килими, на мостинах після неї залишався сколошканий слід. їй здавалося, що Асмуд бачить це її сум'яття і в його хитруватих зеленкуватих очицях зблискує лукавинка. Спинилась, набрала в себе повітря, затримала його. Відчула, що в її тіло вливається гаряча важкота і глухота. Вони витіснили з неї збурення й тремтіння. Осінила себе подумки хресним знаменням — Мати Божа, поможи їй, будь з нею у цю хвилю непевности в собі...

Асмуд ошкірив жовтаві з'їдені зуби — чи від радости, що княгиня в замішанні, чи від чемности, виявляючи їй співчуття. Забіг наперед неї, гупаючи немилосердно важкими закаблуками високохалявих чоботиськ. Відхилив дубові двері. Вони тихо рипнули й впустили Ольгу до гридниці. Князь-муж сидів за столом у білій лляній сорочці, скуйовджений, з підпухлим обличчям. Певно, цілу ніч кружляли тут кухлем сивуху та меди. Княгиня стиснула вуста. Задушливе хмільне повітря перехоплювало подих. В кутку гридниці запримітила непорушну постать пресвітера Григорія. А далі, поклавши голову на стіл, дрімав витязь Свенельд,

— Клич тепер і його.— Князь кивнув до Асмуда. Той метнувся в сінці, і через якусь мить поріг гридниці велично й поважно переступив... тисяцький Щербило.

Княгиня здивовано підняла брови.

— Кажи! — Ігор метнув кудлатою сивою головою до Григорія. Той ворухнувся:

— Сей тисяцький... є... є... хотів стати в Києві володарем. Княгиня... його підпирала.

— Що скажете? — Ігор важко звівся на нетверді ноги. Я дбаю про них, воюю з лютісними ворогами... А вони забрати у мене стіл надумали? Га?

Ольга гірко посміхнулась. Він дбає про них... А її тут бояри спалюють... отруюють. Він десь воює — а їй сусідній князь пропонує своє серце і меч... яко вдовиці... Добре ж дбаєш, княже, за свій стіл... І Григорій-пресвітер руками твоїми, княже, хоче розіп'яти її честь!..

— Княже, доблесний муже. Коли хочеш мене послухати — слухай. Тільки нехай отець Григорій вийде. Не Боже діло ставати поміж мужем і жоною!

— Я стою за честь київського князя! — засопів Григорій і спідлоба зиркнув на Ігоря. Чекав підтримки від нього.

— Князь не християнин, у нього є свій кумир. І він буде захищати честь князя! — різко відповіла Ольга.

— Нехай іде молитися своєму Богові, а ми тут — своєму,— погодився Ігор.

Ольга зсунула з голови білий шовковий убрус, що обтягував її рантух. Твердо глянула в очі пресвітеру. І пресвітер задріботів невпевнено до порога, озираючись і начікуючи, що його зараз завернуть. Але ніхто не попросив його залишитися в гридниці.

Тисяцький переступав з ноги на ногу, боязко позирав то на князя, то на княгиню. Він ладен був теж вийти... Але княгиня сказала:

— А ти лишайся!

Свенельд підняв був голову від столу, та вона виявилась надто неслухняною і знову звалилась на стіл.

— Маєш дякувати нашому тисяцькому, що твою владу врятував у Києві для тебе, княже. І твою княгиню! — сказала Ольга сердито.— Чи знаєш, що він переловив деревських послів, котрі йшли сюди, аби мене викрасти?

— Як се? — насторожився князь.

— Бач, ти слухав Григорія, а мене не спитав, як я тут жила без тебе. Без твого захисту, княже!..

Щербило вже осмілів і докинув:

— Хотіли нашу княгиню насильно віддати князеві Малкові і всю землю київську підгребти під деревлян!