І вийшло, що ростила-пестила синів княгиня Ольга, а люди забрали їх від неї. І тепер вона сама-самісінька, Раніше спитала б Степка, що робити їй. Немає Степка. Змахнула зап'ястям руки тінь в очах — спогад про останню зустріч з ним... Не збагнути їй слів Григорія, що Бог любить також мудрих і добрих, через те раніше й забирає їх до себе. Але ж вони потрібніші людям тут, на землі, аніж там, на небї, де живе вічне добро і любов та вічна мудрість тих, хто відійшов раніше.
Тяжко їй без вірних радців. Доводиться самій пити гірку чару, яку підносить життя. І ніхто, ніхто вже не перехоплює її, щоб порятувати княгиню!..
О, тепер вона знає, що таке владарювання: це коли ти мусиш випити сам оту чару з отрутою людської ницости. То і є вінець для княгинь
— Княгине, княгине...— хтось тихо окликує її. Огледілась — дві жінки в темному вбранні. Одна старезна яко світ, зморщена й скоцюблена — чи від років, чи від горя. Друга — молода, налита рум'янцями, туга, як осіннє яблуко. Золотистий вінчик коси на голові. І очі у неї золотисті, тільки залягла в них глибока печаль.
— Се я, княгине, Житяна,— озивається стариця. Ольга ледве впізнає в ній матір Степкову.— А це Мальва-ковалиха. Хочемо тобі передати... лишилось від Степка.
— Вийдемо з церкви...— Ольга відчула, що якась важкота підкотилась їй під горло. Мальва? Невже у Степка була якась жінка?
Ольга нишком, ніби випадково, витирає з повік пекучі сльозини — негоже владній княгині показувати, що вона має звичайне вразливе серце. Не знала княгиня, що цей рух її завважила Житяна. Старій матері полегша упала в серце — Степка, її сина, оплакує і київська володарка!
— Кажи, Мальво. Усе кажи, не бійся.— сухими, вимученими очима Житяна глянула на Мальву, а сама обома руками схопилась за стовбур яблуньки, під якою вони спинились. Ноги вже погано тримали Житяну на цій землі.
— Ось! — Мальва витягла з-під поли навершника шмат згорнутого руркою пергамену.— Це Степко писав. Казав, що тут він описав усі діяння київських володарів, і старі харатьї, і хронографи. Вітець Григорій приходив зі своєю братією, щоб це забрати. Житяни вдома не було тоді, так вони всю скриню її вивернули. А я... ще раніше була... коли він пішов з дому — отоді, назавжди.,. А він не знав, що йде назавжди, і забув на столі... Я взяла це до себе додому і сховала... Бо чула, Степко гордився. Мовив: тут слава нашої землі. Не віддала я гречинові. Наша слава нехай у нас і залишається...— Мальва розпашілась від такої довгої балачки. Губи її вмить зшерхли. Вона дивилася з надією на Ольгу, яка розгорнула пергамен...
— Це літопис руський. Степко писав його! Як добре, що ти зберегла це, Мальво.
— А навіщо той чорний гречин хотів його забрати?
— Це великий труд Степка. А Григорій хотів, мабуть, той труд привласнити.
— Хіба так можна?.. І для чого воно йому?
— Щоб усім потім казати, який він великий подвижник. А володарі йому дали б мзду...
— А Степко! Він це робив так, без якоїсь подяки.
— Степко робив во славу нашої землі. Йому за це воздається на небесах.
— Воздається хай за його добро...— безслізно шепотіла Житяна. Не помітили, як із церкви вийшов пресвітер Григорій і підійшов до них. Мальва од переляку аж присіла. Може, чув щось про себе?
Ольга скручувала пергамен у згорток.
— Якийсь пергамен? Чий це? — прикипів очима пресвітер до згортка.
— Та ось... мені принесли... Подивлюся вдома.
— Та я вмить... ось тільки одним оком гляну! — Він уже взяв із рук княгині пергамен і пожадливо його розгорнув.— Хто се писав?
Ольга й собі почала заглядати в рядки, які були виведені великими й красивими азбуками.
— Що це за письмо? Якісь невідомі письмена. Це не наше — викинь його, княгине.
— Як це? — спалахнула Мальва.
— Певно, це давнє руське письмо, отче. Глаголиця.
— Я не втну його. І ніхто не прочитає, що тут написано.
— А його виучні? — обізвалась княгиня.
— Чиї?
— Степка. Певно ж, когось він учив цього руського письма.
Знову Степко... Ціле життя Григорій тільки й чує, що той Степко, котрого він навчав, виводив у люди, що він ліпший, дотепніший, мудріший від нього, його вчителя. Сердито надувся, злісно кинув:
— Княгине, не знаю, чого навчав той Степко своїх виучнів. Але Богові догідне інше письмо, яке створив святий Кирило для слов'ян. І тому всі книги священні для слов'ян пишуть кирилицею.
Пресвітер Григорій повчав княгиню, ніби вона була маленька і дурненька дівчинка. Забув, хто перед ним!..
— Так, я віддам цей пергамен його виучням. Вони прочитають і перепишуть його кирилицею.— Вона це сказала так, ніби слід було Григорію зрозуміти інше: я княгиня, я володарка Країни Руси — і сама знаю, що потрібно її державі. І які пергамени треба зберігати.— Маємо побільшувати славу країнців-русів.
— Княгиня забула, якого вона роду. Про свою отчину треба дбати. Цей дикий край має лишитись таким, який є. Інакше підніме голову і зробить себе вищим від Болгарського царства.
Княгиня не бачила, але відчула, як зіщулились, змаліли раптом обидві жінки від тих слів. От яке насіння сіяв тут Григорій і його братія! От чому Степко воював із цим потаємним Змієм! І навіщо він врятував йому життя?
— Отче, тепер моя отчина тут. І твоя також. І немає у нас іного.
Вона підняла довгі поли чорного навершника і рішуче повернула до палат. Потім оглянулась і кинула пресвітеру навздогін:
— Подумай, отче, що візьмеш із собою, вмираючи?
* * *
Князь постійно був у походах — навперейми зі степовими вітрами і печенізькими стрілами шукав собі золота й слави, підгортав під себе світ. А княгиня сиділа з дітьми на Київських горах і була беззахисною перед усім цим світом. Мусила захищатись від тенет, які розкидали навколо неї безчесні гордеці, беззаконники і пройдисвіти, аби зіпхнути її в прірву небуття. Мусила захищати себе, і своїх дітей, і свій град, і свою країну. Мусила постійно шукати людей розумних не на зло, а на добро. Купувала відважних, хоч і жадібних до набутків і дармівщини, тих, хто вмів утримати меча, який захищав її. Відбирала кмітливих і роботящих із багатолюддя київського рукомесного Подолу, щоб ставити нові князівські палати, церкви, нові стіни і заборола навколо Княжої Гори. Посилала гостей — своїх і боярських — до хозар, у дунайські городи, на далекий Рейн, аби привозили до Києва і паволоки, і зброю, і килими, і посудину срібну, і пахноти, і намиста.