Обом їм враз здалося, що десь там, за дрімучим чорним лісом, де сховалось сонце, на небо випорснули дві жовто-синіх небесних стежини. Вони то сходились, то розходились і ніби прив'язались до рук Житяни.
Нарешті стара жінка повернулась до Ольги,
— Могута уже їх переймає— не втечуть. От і добре... А я вже піду.
— Лишайся тут, Житяно. Пізно вже.
— Ні, Ольго. Мені вже час. Бачиш, усі сили вичерпались з моєї душі. Пора спочити. Прощай... Ще радісну вість скажу подолянам — за Малушу...
Припадаючи на босу ногу, з якої згубився постолець, Житяна покульгала вниз, на Поділ. А перед Ольгою постав старий конюх.
— Князь полишив зв'язаного воєводу. Що накажеш робити?
— Розв'яжи. Я поговорю з ним.
Щербило важко звівся на ноги. Віддихався. Гордо стріпнув сивим, аж білим чубом... А колись же був чорний, як галчине крило!..
— Покайся, Щербиле,— попросила Ольга.
— Не маю за що...— возносливий голос його дряпонув їй душу.
— Ти зрадив мене двічі. Третій раз не можеш зрадити...
— Я тебе зраджував більше... Я все життя тобі зраджував... А ти не бачила, сліпа володарко...
— Я все бачила, Щербиле. Я тільки воліла бути сліпою. Щоби вижити від болю, якого ти мені завдавав. Щоб не вмерти від твоїх зрад. І тепер я тобі все прощаю. Іди геть із мого двору, нечестивий лакузо. Щоб не зраджував ні мене, ні нового київського князя.
— О, я не піду звідси. Я завоював цю Княжу Гору ось цими руками, цим хребтом.
— Лакузи нічого не завойовують для себе — для своїх хлібодавців усе. А самі сліпнуть від багатств, якими розплачуються з ними... Тепер іди, ти не лакуза, ти — вільний.
— Так... вільний я... Від усього! — Щербило раптом підскочив до конюха, котрий все ще стояв тут із ножем в руках, вихопив у нього той ніж і всадив собі в живіт...
— Вільний я!..— сказав ще раз і тихо засміявся. Конюх кинувся до воєводи, підхопив його, бо Щербило почав хитатись. Обережно поклав на землю.
Ольга заніміла. З її очей потекли німі сльози... Навіщо їй ще й це бачити? Навіщо?..
— Ходімо звідси,— Смілянка поцупила її за руку. Але вона заніміло стояла над Щербилом. Заціпеніла і скам'яніла... А перед очима стояло обличчя відважного воєводи, ні, не цього — нинішнього, а того, давнього — молодого, чорнявого, синьоокого... Навіщо, навіщо гадюка влади вселилась у його відважну душу?..
— Княгине, поглянь на небо. Знову світлі стежки ніби стеляться над Києвом!
Ольга зітхнула, подивилась у вечірнє небо:
— То, мабуть, Малуша повертається до нас...
І справді, світлими сонячними стежками до Києва повертались надії киян і, може, останні земні надії княгині Ольги... Її розіп'ятої життям душі...
Дякую вам, кияни! І тобі дякую, Житяно...
І тобі, Могуто... І тобі... Щербиле...
* * *
Уранці на гончарному кінці Подолу зчинився серед подолян переполох. Біля хатини Житяни зібралися сусіди, бо ще звечора Мальва сповістила: Житяна повернулась із Княжої Гори, умовила княгиню визнати Малушу... Потім лягла на лаву — і відійшла...
Тепер стояли в подиві — покійниці в домі не було. На скрині горіла лоєва свічечка. В хатині підметено, стіл засланий чистою скатертиною. На лаві, на смугастому новому рядні, лежала маленька подушечка. Певно, Житяна приготувала її собі на смерть. Мабуть, її голова й лежала на ній. Але самої не було й сліду — ніби розтанула в безвісті.
Сусіди кинулись шукати — обійшли всі городи, кущі. Не було й сліду...
Лише приблудний сірий песик сидів біля Житяниної криниці й вигострював вуха. Колись господиня цієї хати підгодовувала бездомну тварину.
Подивувались люди, погомоніли та й розійшлися. І вже наостанку побачили волхва Сивулю.
— Ге-ге, пощо стовбичите? Спізнились на прощання. Ондечки де її душа витає нині! — ткнув пальцем у якусь білу хмарину.— І звідти скоро повернеться знову до вас... Бо то ж Житяна!
Усі те знали, що невмируща вона, Житяна, як і це небо, як і ця ріка...
Київ не міг існувати без Житяни і її доброти. Кияни довго спостерігали ту завислу над Подолом хмарку, дивилися, як її обганяють інші хмарини — рожево-блакитні, то насуплені, то просвітлені, що напливали від Дніпра-Славути й неслися до града... Може, то були добрі душі пращурів, що витали над рідною землею й повертали їй свою снагу і мудрість.
У цій врочистій тиші якось дивно прозвучав голос волхва Сивулі:
— Мабуть, і душа нашого Щербила вже тут. Нашого вічового князя.
— Хіба він помер?
— Щойно. На Княжій Горі.
Від подиву мужі подільські завмерли. Тоді хтось сказав:
— Маємо пошанувати його честю. Його ж силою трималась наша держава.
Гурт подолян рушив на Княжу Гору. На подвір'ї біля князівських палат було безлюдно. Одиноке й самотинне тіло Щербила лежало біля порога князівського терема. А поруч, схиливши голову, стояла княгиня Ольга. Вона не підвела погляду на киян, котрі мовчки обступили мертвого Щербила й постягували з голів у шанобі свої шапки.
— Либонь, сам себе...— хтось із них витяг із його тіла ніж.
— Навіщо ж?
— От вам і вічовий князь. Був — і нема.
— Дорвався до влади — і не взяв її. Чи варто було все своє життя задля неї ламати?
— Але ж чому він це зробив, княгине? Ми ж його обрали князем!
Ольга зітхнула, ніби скинула з себе оціпеніння, підняла голову й тихо мовила:
— Щоб забрати владу, потрібно дуже багато жорстокости мати в серці. Багато крови пролити.
— То хіба це йому в новину?
— Світ виявився надто хижим. Більше, аніж він думав. Більше, ніж ви всі знаєте. Воєвода не зміг переступити останню межу. Не зміг вбити мене... і Святослава.
Ольга повернулась і пішла до палат.
— Куди ж ти, княгине? Не залишай нас.
— Ні, мій час вичерпався. Кожна людина мусить знати, коли вичерпується її час: коли вона вже не може повелівати часом, а мусить іти за ним. Тим паче володар це мусить знати, щоб вчасно відійти від керма. Нині в Києві новий князь — Святослав. Шануйте його.
— Він же ще дітвак! І така велика країна звалилась йому на плечі!
— На вас уповаю, кияни. Поможіть йому.
— А чи захоче від нас брати раду і поміч? Чи зможе стати господарем нашої землі?
— Те залежить від вас. Вибір буде за вами. Чого більше захочете — легкої здобичі і перемог у чужих землях чи миру й багатства у своєму домі від тяжкої праці. Все залежить від вашої волі. Іного немає. Як немає й іного неба над нами, а тільки ось таке воно — київське...