— Княгине, чи не краще замість мене послати до германів Щербила? Він муж кебетний та й... радий буде заслужити у тебе прощення.
Ольжина душа захолола. Чого про це заговорив старий варяжин? Чи не криється за його словами якийсь підступ?
— Щербила мають судити кияни.
— А що кияни? Вони засудять, чи, може, й ні. А тобі користи від того ніякої. А так прислужиться Києву і Країні Руси. І тобі буде спокійніше на душі. Га? — примружив до неї хитрувато свої світлі, вигорілі очі.
— Роби, що велено.
Асмуд невдоволено буркнув у сиві вуса і вийшов. Боїться княгиня у Києві залишати багатьох значних варяжників. Стала надто обачна... Але їхати в таку далину йому до крику не хотілося...
Кияни мають судити Щербила. Княгиня сподівається, що винесуть смертний присуд. Даремні надії! Для киян він свій і родом, і вірою. А княгині щодня потрібно доводити своєю працею, що вона по правді кермує в київській землі і що кращого керманича їм не знайти!.. Як і їм, усім цим варяжинам, що мусять також відробляти відданістю за свої землі й погости.
— Не треба судити Щербила! — раптом перед княгинею постав Святослав. — Відпусти його на волю, княгине-мамо.— Він говорив трохи несміливо, тому й почервонів. Либонь, це було його перше прохання до матері-володарки. Від того, як вона зважить на його слова, він і всі навколо довідаються, чи визнає Ольга державне змужніння свого сина, чи він уже вирвався з-під твердої опіки своєї владної матусі. Мабуть, несила вже йому зносити її владу над собою — скільки сорому набрався у Царгороді! Не лише за себе, а й за неї. І потім — оце одруження його поспішливе. Вона у нього навіть не запитала, чи бажає одружуватись з кимось. Того шлюбу він не хотів. Ледве умовив Асмуд. І тепер йому вже несила було терпіти материну владу над собою, його плечі вже зміцніли, руки згрубіли від меча, а душа поривається на волю, яко орел! Гей, скільки ж тієї волі довкола і вільної землі! За ціле життя не обійдеш. Він пригорне до Києва стільки, скільки зможе обійти за своє життя. І доведе усім царям і царятам, що він вищий за них, виніжених і випещених, що вміє здобувати славу собі не чужим, а своїм мечем, що зможе розбудувати свою країну від моря до моря... Ох, матінко-княгине, відпусти-но його швидше у світ... І він візьме з собою і того невдатного Щербила.
— Але ж він готував зраду! — княгиня суворо поглянула в зніяковіле лице Святослава.
— Він... лише проти хрестителів ворохобив. Не хотів пускати їх у град. Тих, що прийшли з Царгорода.
— Хрестителів? Хто се сказав?
— Він сам сказав так.
— Кому?!
— Мені! — Святослав почервонів, але зухвало розправив плечі. В його очах тремтіли сльози гніву чи на себе за ніяковість, чи на матір за суворість.
— Але ж він... у порубі! — здивувалась Ольга.
— Я... ходив до нього...
Отаке утнув! І головне, їй ніхто про це не сказав!.. Чому? Хто се намислив звести Щербила і Святослава? Хто риє провалля між нею і сином? І чому вірна її челядь ані словечка їй... Уже вважають її володаркою в минулому? А так, одружила сина, значить, дозрів яко муж. І владу час передавати йому до рук... Хоч розумом ще юнак. Куди поведе його незрілий палкий розмисл? Хто кермуватиме ним?
Ольга ніколи не могла схилити сина на свій бік. Над ним завжди тяжіли оті варяги-дружинники і їхні забаганки. І тепер, певно, їм не терпеливиться дорватись через молодого князя до керма держави. Та й не тільки їм. Он за спиною Святослава маячить постать Чурині, а власне, його матері-боярині Гордини і її соумислеників серед боярства. Недарма люди кажуть, що в безмісячні ночі кружляє вона на мітлі над Києвом. Тривожить жадання і грішні помисли зачаєних бояр. Знає Ольга про це! Хто ще там стоїть за спиною її палкого і щирого серцем Святослава?..
Важким, пекучим зирком обвела людей у своїй горниці. Погляд її спинився десь там... за стінами палат, на високому даху терема, що тремтливо світився всіма вікнами і гудів бражними голосами. Невже то Свенельдові сіті зметнулись і над головою її сина? Невже?.. О недосвідчена, щира душе твоя, дитино... чи відаєш, що робиш? Чи знаєш, скільки горя і сліз в її серці від того клятого Щербила і своєї власної довірливости? І зараз навіть... і тепер... як він дорогий її серцю... Ця її любов, ця непізнана радість її ще живої душі.
По суворому обличчю княгині потекла гаряча сльоза. Що вона скаже синові? Розуміє, що Святослав поставив на лезі ножа свою гордість і честь. Вона ж поставила майбутнє держави. Чому віддати перевагу? Пощадити синову гордість чи... зберегти спокій у Києві і в державі... Її ніхто не збагне. Осудять усі...— і за те, і за інше...
Треба виграти час... Але ж дивиться на неї натовп людей, що переповнив її виталище. І Гліб, і Григорій, і бояри, і покоївки. Весь Київ дивиться на неї. Від її слів зараз залежить, у кого завтра буде влада у граді і в державі — у неї чи в Святослава; у християн чи язичників. Святослав — з язичниками. Щербило — також з ними. І всі кияни, і вся дружина, і всі варяги з ним...
А ти, княгине, знову сама...
Вона звелася, оглянулась на ікону Богоматері і швидко вийшла на подвір'я. За її спиною німував і насторожено дихав її двір...
Лиш холодне лунке повітря церкви могло вгамувати її душу. Бачить Бог і свята його Мати, що не тримається вона влади. Заради держави, заради спокою всіх отих людей — щирих душею і хитрих, добрих і лукавих — вона мовчки відмовила Святославу. Недозрілий розумом державний юнак... кипить, бунтує в ньому запальність воїна, що, як молодий сокіл, сліпо рветься ввись. А чи порахував, скільки там ширяє орлів?..
Що Божий день, то й новий клопіт у неї, у володарки великої Країни Руси. І чим вище котиться її життя, тим важчий тягар обов'язків вгинає її плечі...
* * *
Гуділо небо й здригалась земля. Усе зміщувалось, усе кудись рвалося й кудись неслося — і розшматовані важкі сизі хмари, що торкалися верхівок дерев, і завихрені снігові кучугури, що накрили дахи хат по вікна. Крізь буряне, розгойдане небо час від часу вискакував місяць і, здавалося, теж кудись тікав, то стрибав по хмарах, то пірнав у їхню бездонну глибінь. Шалені вихори, що крутили височенними сніговими хвостами, завивали, немов голодні вовкулаки, звиваючись навколо хатин і теремів, пригинаючи додолу голе віття верб і тополь. Такої бурі не знав старий град Кия.