— Ви спочатку сумнівалися в мудрості й деяких інших, а тепер уже бачите, що вони вкрай потрібні, — відповіла дама. — Повірте мені, що й у цій є свій сенс, і свого часу ви це зрозумієте самі. Та й що я маю думати про ваші почуття до мене, коли ви вже в першій нашій розмові не погоджуєтесь на такі дрібнички?
Сайлес почав розсипатися в поясненнях і перепросинах, та враз дама зиркнула на годинник і сплеснула руками, здушено зойкнувши.
— О Боже! — вигукнула вона. — Вже так пізно? Я не можу гаятись і миті. Ох, які ж невільниці з нас, безталанних жінок! Чим лишень я вже не ризикувала ради вас!
Повторивши всі свої вказівки, які вона вміло пересипала пестощами і щонайпалкішими поглядами, дама попрощалася з ним і зникла в натовпі.
Весь наступний день Сайлеса переповнювало почуття своєї значущості. Він уже був певен, що це якась графиня, а коли настав вечір, скрупульозно виконав її вказівки і в призначену годину з'явивсь до Люксембурзького саду. Там не було нікого. Він прождав майже півгодини, заглядаючи в обличчя кожній жінці, що проходила чи стояла там. Він навіть відходив до суміжних перехресть Бульвару і обійшов попід огорожею весь сад, але ніякої прекрасної графині, що кинулась би йому в обійми, не побачив. Нарешті вкрай неохоче рушив додому, до своїх мебльованих кімнат. Дорогою він згадав підслухані слова з розмови між мадам Зефіриною та білявим юнаком і відчув якусь невиразну пригніченість.
"Здається, нашому портьє всі чогось повинні брехати", — подумав він.
Подзвонив, двері відчинились, і портьє в нічній сорочці виніс йому свічку.
— Він уже пішов? — спитав портьє.
— Хто пішов? Про кого це ви? — спитав Сайлес з пересердям, бо його дратувала невдача.
— Я не бачив, як він виходив, — сказав портьє, — але сподіваюся, що ви з ним розплатились. Бо нам тут не потрібні такі пожильці, котрі не можуть сплатити своїх боргів.
— Та про якого дідька ви говорите? — грубо спитав Сайлес. — Я не розумію ні слова, маячня якась.
— Про низенького білявого молодика, що приходив правити з вас борг, — відказав портьє, — ось про кого. А про кого ж іще я міг би питати, коли ви самі наказали впустити до вас тільки його?
— О Господи, так він же не приходив! — вигукнув Сайлес.
— Що я бачив, те бачив, — відказав портьє, випнувши щоку язиком із вельми ущипливою міною.
— Ви блазень і нахаба! — розкричався Сайлес і, лихий сам на себе за те, що не стримався й виставив себе на посміх, а водночас охоплений усілякими страхами, обернувся й побіг сходами нагору.
— То вам не треба свічки? — гукнув портьє навздогін. Але Сайлес тільки піддав ходу й не зупинився, поки не добіг до сьомого помістка й не став перед дверима своєї кімнати. Там він постояв хвильку, аби відсапатись, охоплений лихими передчуттями, майже боячись увійти. З полегкістю усвідомивши, що в кімнаті темно і, скоріш за все, нема нікого, він глибоко зітхнув. Нарешті він удома, в безпеці, і хай це буде остання його відчайдушна пригода. Перша — і остання. Сірники лежали на столику біля-ліжка, і він помацки рушив туди. Враз його страхи знов ожили, і він зрадів, коли, наткнувшись ногою на якусь перешкоду, упевнився, що то просто стілець. Нарешті він доторкнувся до запони. По розміщенню ледве видного вікна він знав, що стоїть десь у ногах ліжка, і йому лишилось пройти помацки вздовж нього, щоб узяти на столику сірники.
Він опустив руку, але намацав не саме укривало — під тим укривалом було щось схоже формою на людську ногу. Сайлес відсмикнув руку й на мить закам'янів.
"Що це таке? Що це означає?" — майнула думка.
Він пильно прислухався, але не почув людського віддиху. Ще раз, насилу перемігши себе, він простяг палець до того місця, яке допіру торкав; але цього разу відскочив на цілий ярд і застиг, тремтячи з жаху. В його ліжку щось було. Що це, він не знав, але щось там було.
Лише через кілька секунд він зміг зрушити з місця. Потім, проваджений інстинктом, зразу знайшов сірники і, стоячи спиною до ліжка, засвітив свічку. Як тільки зайнявся пломінчик, він повільно обернувся й глянув на те, що так боявся побачити. І, звичайно, найгірший з витворів його уяви справдився. Укривало було старанно натягнене аж на подушку, але воно виказувало обриси людського тіла, що лежало нерухомо. А коли він рвонувся вперед і відгорнув простирадла, то вгледів білявого юнака, якого вже бачив напередодні ввечері в "Бальних залах Бульє". Очі в нього були розплющені й безживні, обличчя розпухле й почорніле, а з ніздрі тяглася тоненька ниточка крові.
Сайлес протягло, тремтячим голосом закричав, упустив свічку й упав навколішки біля ліжка.
Із заціплості, в яку його вкинуло жахливе відкриття, його пробудив довгий, хоча й негучний стук у двері. Поки Сайлес отямився й згадав своє становище, минуло кілька секунд, і коли він кинувся до дверей, щоб не впустити до кімнати нікого, було вже запізно. Доктор Ноел у високому нічному ковпаку, несучи лампу, що освітлювала його довгобразе біле обличчя, волочачи ноги й цікаво витягуючи шию, ніби якийсь чудний птах, повільно відчинив двері й уже вийшов насеред кімнати.
— Мені здалося, що тут хтось кричав, — почав лікар, — і я, злякавшись, що вам, може, стало недобре, дозволив собі негайно прийти.
У Сайлеса шалено калатало серце, він, спаленілий на виду, намагався заступити ліжко від лікаревих очей, але не міг видобути з себе голосу.
— Ви тут без світла, — провадив лікар, — а ще й не роздяглися, щоб лягти спати. Не відмагайтесь, бо я звик вірити своїм очам, а ваше обличчя виразно промовляє, що вам зараз потрібен друг або лікар — вибирайте самі. Дайте-но я помацаю ваш пульс, бо це часто найпевніший індикатор серця.
Він підійшов до Сайлеса, який усе задкував від нього, і хотів був узяти його за зап'ясток, але напружені нерви молодого американця вже не витримали цього. Гарячково сахнувшись від лікаря, він упав на підлогу і вибухнув риданням.
Як тільки доктор Ноел побачив у ліжку труп, його обличчя спохмурніло. Він кинувся до дверей, зоставлених відчиненими навстіж, квапливо зачинив їх і замкнув на два оберти ключа.
— Вставайте! — гримнув він на Сайлеса. — Знайшли коли ревти! Що ви накоїли? Як цей труп опинився у вашій кімнаті? Та говоріть відверто з людиною, що може вам допомогти. Невже ви гадаєте, що я занапащу вас? Як ви можете подумати, що отой шмат мертвої плоті на вашій подушці здатен хоч трохи змінити ту симпатію, яку ви в мене викликали? Легковірний юначе, хай з яким жахом сліпа й несправедлива законність дивиться на чиїсь учинки, той, хто любить провинника, любитиме його так само. І навіть якби я побачив, що милий моєму серцю друг прийшов до мене, вибрівши з моря крові, це б нітрохи не змінило моєї приязні. Встаньте, — сказав він. — Добро і зло — це химери. В житті нема нічого, крім фатуму, і хоч би в яку скруту ви потрапили, знайте: поряд вас є людина, що підтримуватиме вас до останку.