— Я розумію, що це зручно для ваших інформаторів… Та й не тільки для них… Це дозволяє людям звертатися до вас особисто замість повідомити Сюрте, коли десь щось станеться… А після цього — вся слава ваша… Принаймні, в очах публіки…
Комісар мовчав.
— Отже, вам подзвонили за кілька хвилин до дванадцятої. За скільки саме?
— Я довгенько розмовляв потемки… А коли жінка увімкнула світло, було за десять дванадцята…
— Хто ж це вам подзвонив? Хтось знайомий?
— Ні. Якась жінка.
— Вона назвала вам своє ім'я?
— Не відразу.
— Тобто, не тоді, як ви буцімто розмовляли з нею по телефону?
— Ваше "буцімто" — зайве.
— Нехай так. Отже, вона призначила вам побачення в місті?
— В певному розумінні, так.
— Ви не могли б висловитись точніше?
Він починав розуміти, що пошився в дурні, і тепер доводилося признаватися в цьому перед цим усміхненим самовдоволеним слиньком.
— Вона тільки-но приїхала в Париж, де ніколи раніше не бувала…
— Пробачте…
— Я повторюю вам те, що вона мені сказала.
— І це все?
— Ні… Далі вона розповіла, що сама з Ларошелі, що їй вісімнадцять років, що її батько суддя і що приїхала вона до Парижа на запрошення своєї шкільної подруги, бо вдома задихається від батьківського піклування, а подруга писала, що в столиці жити легко й весело…
— Оригінальна історія, чи не правда?
— Мені доводилося чути історії ще менш оригінальні, але цілком правдиві. Сподіваюсь, вам відомо, скільки молодих дівчат, часом навіть із найзаможніших родин, щороку залишають…
— Дякую, я стежу за статистикою.
— Я згодний, що історія ця досить банальна, і, коли б вона на цьому закінчилася, я б, мабуть, залишився вдома. Але вона далі сказала, що поїхала з дому, не попередивши батьків, з невеличкою валізкою та лише сотнею франків… Подруга зустріла її на Монпарнаському вокзалі… Вона була не сама, а з якимось чоловіком років тридцяти, начебто її нареченим…
— Жировий король, як сказала б ворожка?
— Вони сіли в червону "ланчію" і хвилин за десять зупинилися перед готелем.
— Ви знаєте, яким саме?
— Ні.
— А в якому районі, теж ні?
— На жаль, пане префект… І нічого дивного — ця дівчина не знала Парижа, бо опинилася тут уперше. Її зустріла подруга і познайомила зі своїм нареченим. Потім вони їхали в машині вулицями та бульварами, яких вона ніколи раніше не бачила. Нарешті зайшла до якогось дешевого готелю, де вона залишила свою валізку, і разом з ними пішла обідати. Її примусили пити…
Мегре пригадав патетичний голос дівчини, прості схвильовані слова, в яких неможливо було запідозрити нещирість.
"Здається, я й досі трохи п'яна, — призналася дівчина. — Я навіть не знаю, що я пила…
— Ходімо, побачиш, як я живу, — запропонувала моя подруга.
Так ми опинилися у великій світлій кімнаті, що нагадувала майстерню художника. На стінах висіли гравюри та фотографії, від яких мене охопив жах… Помітивши це, моя подруга почала сміятися…
— Чого ти злякалася?.. Марку, доведи їй, що це не так страшно…"
— Якщо я правильно вас зрозумів, вона розповіла це по телефону, тимчасом як ви були в ліжку, поруч із дружиною?
— Саме так, хоча про деякі подробиці я дізнався пізніше.
— Отже, було продовження?
— Невдовзі вона відчула, що їй краще втекти, і таким чином опинилася сама серед ночі в незнайомому місті, без грошей, навіть без документів… Все це залишилося в сумочці на квартирі її подруги…
— І саме тоді їй спало на думку подзвонити вам?.. Певна річ, вона знала ваше ім'я з газет… А втім, як вона могла подзвонити з автомата, якщо в неї не було грошей?
— Вона зайшла до кав'ярні, щось замовила і попросила телефонний жетон… У кав'ярні платять, коли виходять…
— Отже, тільки тому, що якась юна особа розповіла вам по телефону зворушливу, хоч і малоймовірну історію, ви схопилися серед ночі з ліжка і полетіли світ за очі на побачення з нею? І це ви, комісар карного розшуку! Чи не здається вам, що було б значно краще доручити цю місію комусь із ваших молодших підлеглих чи просто черговому поліцаєві? Чому ви цього не зробили? Тому що вже тоді у Мегре з'явився якийсь невиразний сумнів, хоча зараз про це не варто було говорити. Зараз було краще мовчати.
— Так от, пане головний комісар, ваша юна знайома зовсім не провінціалка, і її розповідь про ці події дуже відрізняється од вашої. Сьогодні вранці, не побачивши своєї племінниці біля столу, пан Жан-Батіст Прієр занепокоївся і послав по неї. Йому доповіли, що вона не ночувала вдома…
Вона з'явилася сама в страшному вигляді о пів на дев'яту ранку. Те, що вона розповіла, так схвилювало пана Прієра, що він негайно подзвонив міністрові внутрішніх справ. У свою чергу, дізнавшись про це, я звелів запротоколювати свідчення мадемуазель Прієр… Вам залишилося три роки до пенсії, пане Мегре…
І тут він пригадав слова Пардона:
"Скажіть щиро, чи доводилося вам, відколи ви служите в поліції, зустрічатися…"
З чистим лиходійством! Зі злом заради зла! Зі злом, учиненим цілком свідомо і навмисне!
Хто ж цей лиходій?
— Що ви від мене чекаєте, пане префект? Подання про відставку?
— Я був би змушений його прийняти.
— Що ж вам заважає?
— Ознайомтеся спочатку з протоколом. Потім подайте, мені пояснення письмово, з найменшими подробицями. Певна річ, я вам забороняю турбувати мадемуазель Пріер і збирати будь-які свідчення щодо неї. Я покличу вас знову, як тільки ознайомлюсь із вашою доповідною.
І, усміхаючись, відчинив двері.
Обминувши ліфт, Мегре вже ступив на мармурові сходи, як раптом позаду відчинилися двері. Його наздогнав старий незграбний черговий. Цей навряд чи грав щоранку в теніс.
— Пан префект просить вас повернутися, пане головний комісар.
Мегре в нерішучості зупинився, не знаючи, що робити — виконувати розпорядження чи йти собі далі. Нарешті повернувся і знову піднявся до приймальні. Двері йому відчинив сам префект.
— Я забув попередити вас, що в Сюрте про цю справу не повинен знати ніхто, крім вас. І, певна річ, жодного розголосу в пресі. Покладаю це на вашу особисту відповідальність.
Комісар мовчав, і, щоб якось закінчити цю розмову, префект додав:
— Дякую вам.
— Я вам теж, пане префект.
Чи справді він це сказав, чи лише хотів сказати? Мегре сам не пам'ятав, як він прожогом вилетів із кабінету, махнув на прощання рукою черговому і швидко збіг мармуровими сходами. Як дивно було знову опинитися в цьому ранковому вирі бульварів, побачити сонце, людей, потік машин, відчути кольори та пахощі паризького будня.