— Пане комісар, вас просить директор… Він уже втретє посилає за вами.
В Сюрте Жозеф був старший за всіх, старіший навіть за пласкостопого Барнакля. Довгі роки служби, проведені в тісному передпокої, куди ніколи не заглядало сонце, знебарвили його обличчя, яке здавалося вирізьбленим із слонівки.
Комісар пішов слідом за ним і за якусь хвилину, вдруге того ранку і бозна-вкотре взагалі, переступив поріг директорського кабінету.
— Сідайте, Мегре…
Директор тицьнув пальцем на стілець, наполовину освітлений сонцем. Крізь відчинені вікна сюди долинав різноголосий гомін вулиці, і директор підвівся, щоб їх зачинити, немов хотів таким чином підкреслити конфіденційний характер їхньої наступної розмови.
Вигляд у нього був більш ніж розгублений. Ролан Блюте відчував себе не в своїй тарілці з першого дня, як тільки опинився в Сюрте. В той час на чолі бригад стояли досвідчені ветерани, старіші навіть за Мегре, і йому важко було давати їм якісь вказівки.
Тому новоспечений директор, офіційний плід якихось таємних махінацій у вищих колах, ретельно силкувався наслідувати традиційний "тон" Сюрте, що його важко було б визначити одним словом — грубуватий і панібратський, без зайвих церемоній, як це буває у людей, що цілковито довіряють один одному.
Ще зовсім недавно різними відділами Сюрте керували люди без дипломів, зате з великим досвідом практичної роботи. Їх уже ніщо не могло ні здивувати, ні розгнівати.
Вони пам'ятали найзапекліших злочинців, котрі плакали перед ними, як малі діти. Знали й інших, котрих ловили, ризикуючи власним життям, щоб потім судочинці випустили їх на волю, де вони починали все спочатку.
— Я сьогодні вже втретє посилаю по вас, Мегре…
— Мене щойно про це повідомили.
— Але вас не було на місці!
Директор не знав, куди подіти очі, і тремтячою рукою почав запалювати сигарету.
— Я гадав, що ваші люди розслідують передусім грабунок ювелірної крамниці на авеню Віктора Гюго…
— Так воно і є…
— Зараз уже пів на дванадцяту…
Він рвучко дістав із кишеньки жилета плаский годинник на золотому ланцюжку.
— Дозвольте запитати, де ви досі були?
Це було ще гірше, ніж учора, бо відбувалося не в префектурі, де Мегре був, можна сказати, гостем, а в самому Сюрте. Колись він заходив до цього кабінету без піджака, щоб по-дружньому побалакати про се і про те зі своїми колегами та начальниками.
Блюте нічим не був схожий на своїх попередників.
— Я ходив до зубного лікаря.
— Звичайно, до того, який живе у вашому районі?
— Дозвольте мені не відповідати на це запитання, пане директор… Я не звик, щоб допитували мене. Раніше допитував завжди я… Принаймні, до вчорашнього дня. І я досі не знав, що головний комісар має повідомляти вам адреси своїх лікарів, перукарів та кравців…
— Я розумію вас…
— Справді? — глузливо кинув Мегре.
— Так, я уявляю себе на вашому місці… І, повірте, мені б зараз не хотілося бути на моєму… Але в мене немає вибору, бо це наказ згори. І я змушений запитати у вас про все, що ви робили протягом останньої доби.
— Я краще подам у відставку.
— Спробуйте зрозуміти моє становище… Адже ви знаєте, який галас зчинила преса з приводу цих нахабних нальотів, які повторюються ось уже два місяці підряд…
— Більш як половина з них сталися на Лазурному березі та в Довіллі, тобто за межами нашої юрисдикції..
— Але їх учинила та сама банда!.. В усякому разі, у той самий спосіб. Останній наліт відбувся минулого ранку… Чи побували ви на місці, як робили завжди?
— Ні.
— А читали рапорти інспекторів?
— Теж ні.
— Може, ви самі натрапили на слід?
— Відколи почалися ці нальоти, я тримаюся одного сліду.
— Без результату?
— В мене справді поки що немає жодних доказів…
Я чекаю якоїсь їхньої необережності, помилки, тієї зовні неважливої дрібнички, яка дозволить мені діяти…
__ Цього ранку ви були не у вашого районного зубного лікаря, а в того, що живе на вулиці Акацій, і зуби у вас цілком здорові… Чи, може, ви підозрюєте цього стоматолога в тому, що він один із нальотників?
— Ні…
— А потім ви відвідували когось у будинку навпроти.
— Там мешкає один із моїх інформаторів…
— Ви розмовляли з ним про наліт на ювелірну крамницю?
— Ні.
— Послухайте мене, Мегре… Коли я прийшов сюди, я був сповнений найвищої поваги до вас як до людини і як до поліцая… Відтоді нічого не змінилося… Але сьогодні, як я вам уже казав, я змушений грати роль, котра мені зовсім не подобається… Вчора вас викликав до себе головний префект… Він розмовляв з вами про справу, яка мене не стосується і про яку я знаю лише в загальних рисах… Перед тим, як попрощатися з" вами, він вас просив забути про цю справу і нікому про неї не розповідати, навіть вашим колегам та інспекторам… це правда?
— Правда…
Директор зиркнув на аркуш паперу, що лежав перед ним на столі.
— Вчора після цієї розмови ви до третьої години дня сиділи в своєму кабінеті. Потім ви подалися до кав'ярні на вулиці Сени під назвою "Затишок". Далі ви поїхали на вулицю Еколь, де кілька хвилин розмовляли з хазяйкою готелю. Ці два візити пов'язані зі справою, якою вам було заборонено займатись, чи не так?
— Так.
— Після цього в супроводі інспектора Жанв'є ви поїхали на вулицю Акацій і провели понад годину в домі підозрілого типа на ім'я Манюєль Пальмарі, вашого колишнього повідомлювача.
— Якщо не помиляюся, за мною стежили агента таємної поліції… Як за політичним злочинцем… Так, пане директор?
Проти звичаю він не сказав йому "патрон". Йому було противно й гірко. До того ж сонце било йому просто в обличчя, й очі заливав піт.
Ролан Блюте удав, що не чув запитання.
— Повернувшись до Сюрте, ви викликали до себе старого інспектора Барнакля і дали йому доручення потай сфотографувати одну молоду особу, наближатися до якої…
— … мені заборонив сам пан префект.
— А пізніше ви з інспектором Люка поїхали до бару на вулиці Мосьє-ле-Пренс, де зустрілися зі швейцаром Сорбонни… Ви розмовляли про викрадені коштовності?
— Ні.
— Отже, знову про ту дівчину?
— Так.
— Увечері ви повели свою дружину до ресторану на авеню Гранд-Арме. Це випадково?
— Ні.
— Потім, допитуючи менеджера Ландрі, ви домоглися, щоб він показав реєстр членів клубу… Чи не так?