— Цілком досить,— відповів П'єшю.— Та головне не в цьому. Я міг би своїми шляхами посприяти вашому зятеві на виборах, але з умовою, що від цього всім буде певна вигода. І щоб мені потім за це не дорікали. Ви мене розумієте?
— Я вас дуже добре розумію,—відповіла, як завжди гостро, баронеса.— Одно слово, чого ви хочете?
— Я нічого не хочу, я просто домовляюсь,— холодно відповів П'єшю, чия діалектика збагатилась багатьма відтінками, відколи він став завсідником у парламепті.— А це зовсім інша річ...
Баронеса не любила всіх оцих селюцьких висловів, схожих на повчання, і не крилася зі своєю досадою.
— Між вами й мною, любий, політичні тонкощі ні до чого. Зрозуміло, ви сильніші, і це, взагалі кажучи, прикро. Щодо цього я повік не зміню своєї думки. Мої предки укладали більше й то набагато важливіших угод, ніж ваші. Бо в мене є предки і не з поспільства, любий мій сенаторе
— Щодо предків, пані баропосо,—лагідно'зауважив на те. П'єшю,—то в мопе вопи тож с. Інакше не було б мене.
— Якісь маленькі люди, пане сенатор?
— Дуже маленькі, пані баронесо. Досить часто челядники. А це взагалі свідчить про те, що вони краще маневрували, ніж ваші. То на чому ми спинились?
. — Слово було за вами, пане сенатор. Чекаю на ваші умови зі зв'язаними руками й ногами, любий мій. Отже, користайтеся з нагоди.
— Я скористаюся з неї для того, щоб вас звільнити від пут,— галантно відповів П'єшю.— Присилайте до мене вашого зятя — це буде найпростіше. Чоловіки між собою швидше розуміються, коли йдеться, про певні питання.
— Гаразд,— сказала баронеса.— Я дам йому знати.
І підвелася, вже збираючись виходити. Але на хвильку ще затрималась.
— П'єшю,— приязно мовила вона,— в нашому світі потрібно більше таких людей, як ви... замість дженджиків із пташиним розумом, як оцей бідолаха Оскар. Ви, мабуть, були дуже справний чоловік у тридцять років. Але вже давно забули, що таке дурощі. Завітайте цими днями до нас у замок на обід. Та приведіть із собою юну Гонфалон де Бек. Адже ця дівчина тепер наша! — — Ще ранувато, пані баронесо. Боюся, що її манери залишають бажати кращого.
— То саме пора, любий мій, цим зайнятись. В мене вона дечому підучиться. Я її вже бачила: гарна дівчина. . — І не дурна, пані баронесо.
— Зате чоловік бідної кралечки дурний за двох! Нічого, ми спробуємо з неї зробити щось бодай подібне до пристойної дами. Бо кількох століть виховання їй завжди бракуватиме, не забувайте цього, любий мій! Тільки не ображайтесь на мої слова.
П'єшю всміхнувся. .
— До вашого відома, пані баронесо, мене не' так легко образити. Але я вірю, що Франсина швидко призвичаїться до ваших викрутасів. За одинадцять місяців заміжжя вона вже набралась ваших гордощів і стала такою персоною, що куди! Чули б ви, як вона розмовляє зі своїм батьком!
— Це добра ознака, пане сенатор. Отже, домовились. Приводьте її до мене — я її навчу справжньої гордовитості. Якщо вона до мене прислухатиметься, її діти в двадцять років повністю все надолужать.
Перш ніж попрощатись, баронеса не втрималася, щоб не висловити ще кілька нарікань:
— Який жаль, що люди мого світу мають потребу в ваших грошахі ,
На ці слова П'єшю відповів, ЯКІ натуральний селюк:
— Так, наші су добре вам прислуговуються, але й кров корисна не менше! Хирлява родина Гонфалонів буде не проти того, щоб трохи оздоровитись за рахунок крові П'єшю.
— Найгірше те, що це правда! — відказала баронеса.— До скорого побачення, мій дотепний республіканцю!
— До скорого побачення, пані баронесо. Вельми влещений такою увагою...
Отак між мерією та замком було укладено хитру угоду. І Оскара де Сен-Шуля обрали депутатбм, що, однак, викликало деякі нарікання на адресу П'єшю з боку його рідні. Але він спокійно відповідав, коли мова заходила про баронесиного зятя:
— Таких дурноверхих, як він, у палаті хоч греблю гати! Нехай собі: що більше там буде бовдурів, то краще йтимуть наші справи. Бо розумні —це заздрісники, що без угаву гризуться між собою й плутають усі карти.
Така філософія обеззброювала невдоволенні, а для непримиренних П'єшю мав про запас деякі' пільги. Між іншим, з нагоди цієї перемоги на виборах баронеса влаштувала бучне свято. Весь Клошмерль пив і танцював у її просторому парку, що його вогні було видно далеко навкруги. Цей прийом улестив клошмерлян. Всі казали, що ніякий Бурділья й ніякий Фокар не вшановували їх так розкішно.
1924 року титул "Першого п'яндиги" завоював Франсуа Туміньйон, подолавши всі перепони. Але через три роки він помер від цирозу, який валив одного за другим усіх чаркових чемпіонів. А тим часом у Жюді народився гарненький хлопчик, якому вони за кума взяли Іпполіта Фонсіманя. Між іншим, усі казали, що вродливе дитятко — викапаний судовий секретар. Жюді скоротила траур по чоловікові і продала Божолейські галереї. А тоді перебралася до Макона, одружилася зі своїм вродливим коханцем, відкрила кав'ярню, де її зваблива присутність відразу зібрала чималу клієнтуру, і породила на світ ще двох близнят, так само гарних і дужо схожих па свого старшенького братика. Ощасливившись отак, вона погладшала й уже но виходила з-за каси свого эакладу, де всі ще довгий час милувались бентежною пишнотою її потилиці та грудей.
Примирені спільними інтересами, Артюр і Адель Тор-байони знов мирно зажили бік у бік. Якщо Аделі подеколи заходила в голову примха, до якої її схиляв неспокійний вік, то чоловік заплющував, на це очі. Він уже знав з досвіду, що краще надміру не приглядатися до таких речей, а головне — не зчиняти галасу. Щоденна вигода, яка певною й невпинною ходою вела до багатства, спонукала не завважувати деяких переступів, що вже не ганьбили хазяїна заїзду. Деякі прогріхи, яким ми надаємо аж надто великої ваги замолоду, більш зрілий вік несвідомо перепосить до розряду марних марнот. "Вони мені її не зітруть, зате в неї поліпшується настрій, а це краще для торгівлі!"—думав Артюр. А втім, його дружина в цьому відношенні погано сприймала всякі нотації, і він знав, що не знайде іншої такої, яка б так гарно справувалася в залі кав'ярні.
Бабетта Манапу з рум'яної веселої жіночки за кілька років зробилася здоровенною кумасею, стегнастою й грудастою, з потрісканими від прання руками та червоно-синім обличчям від божолейського вина, яке вона пила мов той дідько. ("Коли важко робиш, то й пити треба добре"). Хоч вона й стала надміру гладка, однак і досі її вважають на найбільш задерикувату й горласту жінку в Клошмерлі, беззаперечну королеву пральні, де натхненно обговорюються містечкові справи. Тим часом пані Фуаш, засушена літами, розбита ревматизмом, стала ще дужче, ніж будь-коли, зітхати, співчувати й нашіптувати. Хроніку містечка вона веде чимдалі настирливіше, аж починає вже забалакуватись. Завдяки її благочестивим турботам велична постать Адрієна Фуаша помітно вивищується над цілою епохою занепаду.