З вами господь (лат.).
серед перелюдненої церкви, та ще' й у капелюшку набакир. Тоді всі гуртом напосілися на неї, хто з якого боку, і Туміньйон, що мав на Пюте доброго зуба, стяг її додолу, вхопивши ззаду за патли. Яка вже там могла бути меса тієї неділі! Кінець кінцем нею зав л ада ли кілька чоловік і відвели її додому. Потім прийшов Мураль, а з полудня її відвезено машиною до Вільфранша, вже вдягнену й міцно зв'язану, щоб не пручалася. Посадовили її до буйних у божевільню, і ніякої надії не було, щоб вона вилікувалася. Та ніхто за нею й не побивався. Бо то навіть було визволення для містечка,— адже якби не вона, то не скоїлося б такої тьми лихих пригод і Татав зостався б живий,— либонь же, й йому хотілося жити, хоч він був і дурник.
-! Все це я до того кажу, що Пюте була така негідь, що другої такої скільки світ світом не бачено у Клошмерлі. Хоча з другого боку, вона була бідна нещаслива дівчина. Рідко коли злі— люди бувають щасливі, еге ж? Бо вони самі труять себе своєю злістю. Отож і Пюте сама собі спаскудила життя, хоч це й не її провина,— вона ж не просила народитись на світ такою потворною, що до неї 8а ціле її життя жоден чоловік не схотів підступити. Була б вона мала свою пайку втіхи, що інші жінки мають, то, либонь, не заздрила б сусідкам. Цнотливість живота не гріє, як кажуть у нас. Справді, як подумати, то вона була бідна нещасливиця, теж на свій кшталт жертва клятого всесвітнього розгардіяшу.
Оце ж я вам і розповів, як скінчила Пюте. Відтоді настав край усяким гучним подіям у Клошмерлі, і ніколи Івже більше не траплялося такого лиха, щоб хто вбивав чи то ранив кого в нас у містечку. І це щастя, бо що ж то за життя, коли лаються, б'ються і вбивають одне одного? А надто в стороні, де добре вино, як оце в нас. Це ви п'єте клошмерльське 1928 року. Знаменитий то був рік. Урожай дав тринадцятиградусне! Чисто вино для папського причастя, паночку!
Листопад випав холодний і сніжний, під кінець місяця термометр показував, вісімнадцять градусів морозу. Вітри мели великою вулицею, і необачних, що ризикнули вийти з дому, продимало наскрізь. Усе видавалося сумним під безбарвним пебом, де хмари пливли, мов ті повітряні кулі, Ц так низько, що аж ударялись об Азергські тори. Звиклі
жити ощадно, клошмерляни поховалися по своїх будинках, де у грубах весело палахкотів вогонь. Вони бавили своє дозвілля, пригадуючи до найменших подробиць події цього невдатного року. Все поволі входило в береги. Військо зібралось у дорогу, бувши терміново відкликане після своєї горезвісної акції, рани затягувалися, зламані кістки зростались, пристрасті влягалися, сусідки знов мирилися, позабувавши свої колишні чвари. Артюр Торбайон видужав зовсім, зате Адель оклигувала повільно. Вона знов стала на своє місце в заїзді, і всі це— вважали слушним, розуміючи, що комерцію, яка дає такий добрий прибуток, не годиться ламати через невеличкий сімейний прогріх, до того ж спокутуваний кров'ю. Сам Тафардель теж відходжувався, але став якийсь збудженіший, ніж доти, ввійшовши в смак вина, якого він не вмів пити, через що часом наражав свою репутацію на велику небезпеку.
Хоч назовні це й не дуже було помітно, та найбільше постраждав Нікола, що втратив свою силу й гарну поставу. Можливо, це все слід було приписати наслідкам підступного удару, що його завдав Туміньйон під час бійки 16 серпня.
ЧАС
ЗРОБИВ
СВОЄ
Турист, що сьогодні проїжджає через Клошмерль, дуже б здивувався, дізнавшись, що колись це мирне містечко струснув скандал, який мав криваву розв'язку й світове значення. А втім, навіть серед самих клошмерлян спогад про нього поступово відходить у забуття. Час збігав, припосячи щодня свою частку всякої дрібної роботи, дрібних радощів, прикростей, клопотів, і його безнастанний прибій стирав спогади, тендітні й дуже несталі, розраховані на сміховинно короткий вік.
Декотрих дійових осіб драми 1923 року забрала смерть. Інші, теж підтоптані життям, заживали супокійних літ поза мирською суєтою: те, що їм ще суджено було прожити— недовга милостива відстрочка,— уже не входить як важливий складник до суми людських вчинків. Ще інші, змінивши своє становище, повиїжджали з містечка: кому всміхнулась доля й увінчала успіхом його честолюбство, а хто зазнав тяжкої поразки. Проміжком у кілька років люди не можуть похвалитись однаково. Нові прагнення й нові інтереси їх зводять або розводять, гуртуючи колишніх ворогів і роз'єднуючи колишніх спільників. Полку переможців, полку заздрісників, полку покірних долі, полку вдоволених своєю долею прибувало і убувало, а багато хто попороходив у табір ворога,
Але саме містечко лишилось майже таке саме, як і було, без нових будов, вартих особливої уваги,— довгий ряд присадкуватих будиночків з масивними сходами, глибокими льохами, терасами-балконами та альтанками. І та сама церква — строката суміш деталей, —що їх різні покоління додавали одну до одної, керуючись чуттям ощадності, яка заказувала відбудовувати більше, ніж конче потрібно, та підсвідомим почуттям прекрасного, яке підказувало, що гарно, і завдяки чому кінець кінцем споруда утримувалась від руйнації.
А за церквою осяяний сонцем цвинтар приймає свій, звичний контингент клошмерлян, який з року в рік зостається майже незмінний. З одного боку, росте потроху квартал свіжих могил, а з другого — ширшає поле майже зрівняних із землею горбків, де розсипаються на порох старі, всіма забуті мерці, яких навідують тільки пташки та комахи. Але ці покинуті могилки з постираними епітафіями на плитах дістають навесні найкращі букети квіточок, пророслих тут самі по собі, яких немає на. доглянутих могилках, засуджених удовольнитись, лише нарізаними квітами в усяких склянках та горщиках. А на центральній плоїці гарні каштани завжди бережуть непроникну сутінь.
Коли стоїш у їхньому затінку, то на неосяжний сліпучий обшир під гарячим літнім сонцем було б боляче дивитися, якби цей блиск не послаблювало коливання гірського повітря, що обвіває Клошмерль. Велика липа видається більш ніж будь-коли вічною. Сягаючи своїми коренями, в численні минулі віки, вона сама становить один з найглибших коренів місточка.