роткі замикання підпалили світ з чотирьох кінців, планета затряслась на своїй осі аж до найглибших тисячолітніх надр, і все, гпо не мало страхітливого вигляду, зникло з очей. Зусібіч ринули стіни води, сховавши все під собою, відгородивши Клошмерль від світу як прокляте місто, лишивши його наодинці зі своїм сумлінням. Сипнув густий град з яйце завбільшки, скісні струмені впереміш із крижаними кульками вибивали шибки під дашками, затоплювали кімнати, де вікна були незачинені, заливали комори та льохи, зривали віконниці й флюгери, скидали кошелі з сирами, підхоплювали курей, що загаялись надворі, вбиваючи їх об стіни будинків.
З двох сараїв знялися дахи і, порозкидавши черепицю, мов бомби, позалітали метрів за сто. Впав димар, мов той дід, заскочений зненацька останньою годиною. Вулицею мчали, де-не-де зливаючись водно, рівнобіжні потоки, котячи в своїх каламутних водах голубувате блискуче каміння. Кипарис на цвинтарі горів на вершечку, як пригасала свічка. У шпиль дзвіниці, ніби черга з літака, шугнула блискавка, загрожуючи розвалити цей уразливий набір бантин, легенд і віків. Л тоді, змінивши приціл, ударила в мерію, зігнула, мов дротипку, громовідвід, розтрощила ,її республіканську вивіску, спалила прапор, не зважаючи на густий водоспад, розколола на фронтоні камінь з написом: "Братерство" — і позначила вогняною кривулею ту частину дверей, де були вивішені кумедні постанови з підписом Бартелемі П'бшю. Сягнувши ще трохи далі, вона щиглем розбила дощечку на дверях кабінету Жіродо й розсипалась дрібними спалахами, як коробка запалених сірників, від чого нотаря опосів страх, і він кинувся за сейф, звичне сховище його шахрайської душі.
Позабивавшись у найтемніші закутки своїх домівок, що двигтіли від бурі, охоплені сум'яттям, каяттям і страхом, клошмерляни слухали шум зливи та руйнівні удари шрапнелі, що била вікна й черепицю. Але все те ще було байдуже: буря клала долі виноградники, обносила листя, обривала соковиті грона, кидала об землю, топтала, вичавлювала з них увесь м'якуш і всю їхню наспиртовану, коштовну % запахущу кров, і це була кров цілого Клошмерля —
обрій, з'явились перші чорні
кінця світу. Ко-
вона стікала з горбів, поїла землю, змішувалася з кров'ю Татава й Аделі, що стали жертвою людського безглуз--дя, злостивості й потаємних заздрощів. Це була кров Клошмерля, що нараз перетворилась на воду струмків. До жаху прибите небесним нападом, містечко вже бачило се; 0е розореним, знесиленим, безкровним, а попереду був ще-довгий рік спокути, рік без прибутків, в:ри порожніх льо-; хах, коли тільки й лишалося кохатись із лютого розпачу.
— Оце нам покара за все!
— Це напевно ,святий Рок, що тільки й дожидав нагоди...
— Так не могло тривати довго: народ як подурів!
— Надто багато неподобств для такого, малого містечка...
— А тепер розплачуємося за всю оту розпусність!
— І відкіля в клошмерлян відразу стільки злості?
— Нічого не шанували святого — і ось маєте!
— Страшна кара! Страшна кара!
Жалібні примовляння поступились місцем безжальним розмовам. Налякані таким жахіттям, грішниці каялись у своїх ницих вчинках, діти плакали на колінах у матерів, собаки забивалися в темні місця, злякано прищуливши вуха, гуси повзали на своїх гладких черевах, неначе їх чавили згори дикі стихії; кури надміру слідили на кухні, і ніхто на це не зважав. Заряджені електрикою коти з настовбурченою шерстю та вигнутим дугою хвостами деколи підскакували всіма чотирма лапами й падали назад, напруживши витягнене тіло, і дивились на переляканих людей по-чортячому видовженими зіницями.
Біля вікон засмучені виноградарі дивилися на небо, вишукуючи на ньому просвітку. По такій руйнації, що звела нанівець усі їхні зусилля, вони чули у себе на плечах тягар турбот усіх своїх предків, що боролись проти стихій на цих схилах, і одно повторювали:
— Яке все-таки лихо! Яке лихо!
Дощ ішов усю ніч, увесь наступний день і ще з половину наступної ночі, рясний і тихий, але невблаганний, вносячи сум'яття в душі клошмерлян. Не з'явилося жодної веселки, жодний промінчик не пробився крізь темну ґратчасту заслону цього безперестанного дощу. Клошмерль було вкинуто в глиб наймокрішого к&]>]ЩґаГ>''& БЕЗДОННЕ забуття похмурої вічності. у '
Нарешті вдосвіта третього ранку, вилікувавшись від хрипоти, пишаючись у свіжонакрохмалених жабо своїми гребенями, мов новенькими орденами Почесного Легіону, й величаючись більш ніж будь-коли," залилися співом півні, звістуючи народження нового чудового дня. Світанок випустив у небо голубів. Обрій скидавоя на щойно намальовану акварель, де прегарно чергувалися всі відтінки блакиті, запалені стійким рум'янцем хвилювання. Пагорки .здавалися ніжними на вигляд юними персами, а горби — пишними стегнами. Земля була наче вісімнадцятилітня сдівчина, яка здивовано виходить з купелі і, не знаючи, що 'на неї дивляться, прислухається. до стукоту власного —серця, узгоджуючи з ним танцівливі рухи свого тіла. ПереМИР'я було ще раз укладено. Проголошуючи його, забриніли на сході світлові сурми, і сонце, вийшовши з-за обрію, знов заволоділо своїм небесним троном. На помах його' берла перед очима постали чарівні картини, в душі зародились підбадьорливі сподівання. Потім воно наказало з'явитися принцесі Любові, що заспівала свою веселу пісеньку. І Клошмерль побачив, що його прощено.
Але містечко таки зазнало покари, і то жорстокої. Це лагідне відродження тільки дужче виставляло на видноту страшне спустошення останніх днів. Від виноградників зосталися жалюгідні рештки. А коли невдовзі настав час збирати врожай, клошмерляни тільки подекуди знаходили прив'ялі, напівзігпилі грона, з яких повитікав сік. Зібра-1 ний у кадобах виноград виглядав дуже непривабно. Із нього вийшло, однаково що з вичавок, поганюче, кисле вино, яке можна знайти й будь-де, гидка бурда, ганебна для Божоле.
Таке вино не для продажу, боронь боже!
Та й не буде таке пити чесна людина, їй-бо.
Ще ніколи в Клошмерлі не виробляли такого свинського пійла, придатного хіба що для чужаків. Ніколи!
1923 рік — найбез.таланніший в історії Клошмерля! Триклятий огидний рік, слово честі!