Я вам розповім про цю кляту, дурну справу, що сталася зненацька, як ото буває, коли в Божоле посеред червня вдарить грім, а тоді відразу сипне град. І десь за годину гине врожай. Це волика шкода в нашій стороні, тільки, на щастя, не кожои рік таке бував. —
Та поки що я дійду до отієї справи, то спершу розповім вам про Клошмерль, коли в ньому стояло військо, мов під час якої облоги. В Торбайоновім заїзді, де Тардіво поставив свій командний пост,— КП, як кажуть у нас після війни,— стояла напоготові ціла команда, взвод, розквартирований у клуні,— там складали були сіно, коли ще водилися в нас коні, що їх запрягали в диліжанси. Перед заїздом стояв вартовий, а навпроти — другий, обік нужника, біля входу до завулка Ченців. Звісно, й по інших місцях стояли вартові, але ці два наробили найбільше шелесту в цій справі. А крім цього, в дворі заїзду, на головній вулиці, па порогах будинків — усюди стовбичили солдати. Бачите, до чого вопо йшло?
Так от. Сталося це 19 вересня 1923 року, за місяць після дня святого Рока, коли почались усі оці баталії, про які ви вже знаєте. Отже, кажу, сталося це 19 вересня. День стояв сонячний і жаркий, такий ото день, коли раз у раз хочеться пити, коли збирається на грозу, яка ось-ось може намочити вам одежу й напружує до краю нерви. Перше ніж вирядитись у свій невеличкий обхід, аби ото наглянути за дечим, бо треба ж і у своїм ділі добре справувати, иу й Луїзу (я не критимусь перед вами) — і Луїзу побачити (я її інакше й не називаю, але це їй не завдає шкоди) — жінку, з якою ще можна мати втіху, і то неабияку, подержавши її за належні місця,— вона мені завше виявляла люб'язність, як я заходив до неї, а в такий день то воно неодмінно до цього вабить — отож перше ніж іти на роботу, та ще такої пори, коли пити кортить більше, піж звичайно, я зайшов до Торбайона перехилити скляночку. Коли ти польовий сторож, то завше маєш нагоду випити: частує то один, то другий, бо кожному треба мати добрі стосунки зі мною й такими, як я, а в мене така вдача, що я й сам не від того, щоб бути добрим з усіма: бо це й вигода, та й живеться так веселіше.
Отож я заходжу. Ще не було й другої години, а так десь не пізніше обіду за старим часом. Стояла, як я казав, нестерпна спека. Жаркий видався отой місяць вересень, хай йому абищо! Відтоді я такої спеки й не пам'ятаю. Отож заходжу. Бачу всіх гультяїв, що ото завше товчуться в Аделі,— Плокен, Пуапанель, Машавуан, Ларудель та інші хлопці. "То що, Босолейлю, не інакше, як зібрався на монтежурський спуск?" (Це від нас туди є така крута дорога).— "Еге ж,— кажу,— але завше можу пристати до ваших байдиків". Вони засміялися. "Несіть ще одну склянку, Адель,— каже хтось із них.— І дві пляшки*. Цокнулись ми та й сидимо собі мовчки, соваючи капелюхи на головах,— тільки на мені, як завше, кашкет,— та посмоктуємо задоволено вино — свіже, добро. І вже мені пропала всяка охота й на вулицю йти.
Тоді я подивився на Адель. Я нічого не мав па думці, а просто приємно було ДИВИТИСЬ, КОЛИ вона ходила туди й сюди та нахилялась, прибираючи різних любих для ока постав. Вертаючись до зали, вона щоразу собі зупинялась біля столика Тардіво й тихо з ним поромовлялася — декотрі жарти казала вголос, щоб усі чули, але найголовніше казала тихо, та й узагалі вони більш перемовлялись тихцем, і з їхнього вигляду добре видно було, що вони вже знають одне одного як п'ять пальців і полюбовно залагоджують свої спільні інтереси. А потім Адель примудрялась до нього й приторішутись, тоді поглядала на годинника, а далі що й усміхалась оцьому капітанові — зовсім інакше усміхалася, ніж до решти клієнтів. І нам, що позалишали стільки су в цім заїзді, кривдно було думати, що вона ще жодного разу нікому з нас так не всміхнулась. А вони, знай, дивились одне на одного та щось балакали, наче нас зовсім і не було, і це виглядало дуже дивним, адже вона, ця Адель, була ж звичайно така неговірка!
Вони часом забувались і перебирали міри, аж нам, клошмерлянам, стало ясно, що між ними панує повна згода, як ото коли вже люди пі з чим не криються. Це було так видко, що врешті нам зробилось ніяково, і ми почали балакати про що завгодно, аби тільки вдати, ніби не помічаємо їхніх загравань. Нам-то'ще байдуже. Але Артюр?.-. "Мабуть, йому геть засліпило з гордощів та дурості",— мовив я собі. Отак подумавши, я обернув голову до дверей з надвірного коридора. Вони були трохи прочинені, і я міг би присягтися, що за ними хтось стоїть і заглядає до зали. Бо щілину паче затулювало щось у людський зріст, а вище світилось. Тільки я не встиг над цим поміркувати, бо Тардіво саме підвівся, щоб іти. Він стояв близенько біля Аделі, вона дивилась на нього, і він, ввйжаючи, що ніхто не бачить їхнього любування, ніжно погладив її — і то зовсім інакше, ніж клієнт, який остерігається доброї нотації, а Адель не відсторонилась, щоб сказати йому як клієнтові: "Послухайте ви, старий нахабо!" А що я насунув дашок па очі, то й бачив усе, тільки вопи цього не завважували. Потім Тардіво пішов, а Адель стала на порозі й подивилась йому вслід,
І ось цю мить двері з надвірного коридора широко розчахнулись, і Артюр, увесь блідий і такий чудний, як ото чоловік, що вже не годен стримати себе, перебігає через валу й вискакує на вулицю, відштовхнувши Адель. "Куди ЦЕ він так жене?" — питає хтось із нас. Але ще пе встиг ніхто відповісти, як на вулиці почулася сварка, далі бійка, а тоді голос Тардіво: "До мене, солдати!" "Гайда подивімося!"—гукнув хтось із зали. Всі попідхоплювались вибігти, аж тут десь поблизу "ба-бах!" із рушниці, і Адель падає в нас на очах додолу й стогне отак: "У-у-у! У-у-у! УтУ-у!" — і не ворушиться, а тільки груди й живіт ходять туди й сюди швидше, ніж звичайно. Це вже було страшно, їй-бо! Якийсь негідник солдат невідь для чого вистрелив зопалу в Адель і поранив її. Але я про це розповім пізніше...
Поки там інші зайнялись Аделлю, я вискочив на вуЛИЦЮ, бо ж, знаєте, ЦЕ мій обов'язок. Господи боже ти мій, що там тільки робилося! Посеред вулиці билися солдати й цивільні: всі були червоні всі несамовито лупцювали одне одного, всі горлали мов навіжені, а з усіх усюд надбігали городяни й солдати з дубцями, залізним пруттям і багнетами. Полетіло каміння й усе замашне, що потрапляло клошмерлянам на очі. Господи боже ти мій, на таке страх було й глянути! Тоді я кидаюсь у стовпище, кричу: "Ім'ям закону!" Та де там: їм було наплювати на закон і-на мене з ним укупі, і я завівся битись, як і всі билися. В таку хвилину сам себе не тямиш. Справдешня тобі настала революція, і ніхто вже не був при здоровому глузді, це одне річ певна. Часто питають себе, як ВИНИКАють бунти. А отак і виникають, як оце, зненацька, і ніхто ні в чому не добирає ладу, ба навіть сам устряє до бійки. Аж тут два-три солдати ще стрельнули з рушниць. І це поклало край баталії, бо всі з переполоху сипонули врозтіч, коли справа стала надто поважна. Та й крім того духу вже забракло. Надто запекло розходилися наприпо-чатку, замість приберегти трохи сили на кінець.