Мор і справді не став дурно плескати язиком.
— Ходімо подивимось на те місце, ТафарделюІ — просто мовив він, рушивши в напрямку головної вулиці.
Велике слово! Слово людини, яка все визначила заздалегідь. Слово, що може зрівнятись хіба з Наполеоновим, коли Наполеон, проїжджаючи поля під Аустерліцом, заявив: "Отут я дам битву".
II
КЛОШМЕРЛЬ БОЖОЛЕЙСЬКИЙ
Гадаємо, читачеві не кортить так дуже, як Тафарделеві, дізнатись, де Бартелемі П'єшю задумав поставити свій витвір у суворому архітектурному стилі, що відгонитиме римською пишнотою, хоч цей мер і претендує па новаторство (він, очевидно, вважає, що пісуари ввійшли в побут за революцій). Тож залишмо обох чоловіків — нехай собі йдуть неквапною ходою туди, де має бути громадська вбиральня, задумана скорше, щоб завдати удадэу пані баронесі Альфонсині де Куртебіш, кюре Поноссові, нотареві Жі-родо та іншому охвістю реакції, аніж для великої вигоди чоловічої половини клошмерлян. Власне, згодом ми наздоженемо мера та його секретаря, що повільно простують собі до головної вулиці. А спершу нам слід поговорити про божолейський край.
На захід від шосе № 6, що з'єднує Ліон в Парижем, між Ансом і околицями Макона, на відтинку близько сорока п'яти кілометрів розкинулася сторона, що разом з Бургундією, Борделе, Апжу, Кот-дю-Роном та іншими землями поділяв честь виробляти найславнозвісніші вина Франції. Імена "Бруль'і", "Моргон", "Флері", "Жульєна", "Мулен-а-Ван" прославили Божоле. Та поряд з цими великими іменами існують і інші, не такі відомі, а проте не гірші своїми прикметами. В перших лавах цих імен, не
вельми розголошених несправедливою славою, стоїть Клошмерль Божолейський.
Пояснімо принагідно слово "Клошмерль". У XII сторіччі, коли ще не вирощувано винограду, на цих землях, що належали сеньйорам Божо, ріс густий праліс. Де тепер містечко, там стояв монастир, а це, між іншим, свідчить, що місце для селитьби було вибрано непогане. Монастирську церкву — від неї нині зосталися, затесавшись між старовинні будинки, портал, гарненька дзвіничка, дві-три римські арки та грубезні мури — оточували велетенські дерова, на яких гніздилися дрозди. Коли починали бити в давони, дроади внімалися в повітря. Довколишні селяни й прозвали цей дзвін "клош а мерль", тобто "дзвін з дроздами". Так ця назва дожила й досі.
Я беру на себе вавдання історика, описуючи події 1923 року, з преси широко відомі під загальною пазвою "Скандал у Клошмерді". До цього завдання треба підходити серйозно й обережно, бо ж тільки так ми зможемо вробити висновки з подій, не зрозумілих для сучасників і тепер майже забутих. Якби в Клошмерлі Божолейському не знайшлися честолюбний мер та засхла стара панна, така собі Жюстина Пюте, озлоблена безшлюб'ям, і вкрай недоброзичлива й страшенно пильна до вчинків своїх співгородян, то в цьому чудовому закутні, безперечно, не сталося б ні блюзнірства, ані кровопролиття, не рахуючи сили-силенної пліток, які все-таки струсонули людьми, здавалося б, добре захищеними від таких дрібних укусів.
Отож нехай читач приготується до того, що розказані далі події,— започатковані, можливо, й зовсім нібито незначними випадками,— швидко набули неабиякого розмаху. Сюди лрилучився ще запал, пойнятий несамовитістю, яка, бува, зовсім небезпричинно прокидається у провінції і спонукає людей до різних крайнощів. А що ті причини можуть видатись смішними супроти своїх наслідків, то важливо спочатку показати самий божолейський край, де зав'язалася колотнеча, початок якої був майже кумедний і яка мало не вплинула на долю цілої нації.
Безперечне одне: Божоле маловідоме як виноробна .сторона і як приваба для дегустаторів і туристів. Як івино-робний край, його часом вважають продовженням Бургундії — простісіньким хвостом цієї кометі Хто далеко від Рони, ті схильні вважати, що Моргон — це тільки слабке наслідування Кортона. Невиправдана й непростима помилка людей, що п'ють,1 аби пити, вірячи етикетці або сумнівним твердженням якогось метрдотеля! Мало питців— обізнані настільки, щор відрізнити справжнє від підробного під узурпованою геральдикою— на пляшках. А насправді божолейське вино має свої особливі якості, свій букет, що його не сплутаєте з жодним іншим.
Велика армада туристів не часто відвідує цей виноробний край. Це пояснюється його розташуванням. Якщо Бургундія між Боном і Діжоном виставляє свої схили пообабіч того національного шосе № 6 яке проходить і повз Божоле, то якраз Божолейські гори,— що сягають висоти в тисячу метрів і тим .самим захищають край, густо покритий виноградниками, від західних вітрів,— лежать поодаль від великих маршрутів. І в цьому затишку божолейські села та містечка, пещені здоровим повітрям, немовби застигли у нерухомості, що відгонить чимось феодальним.
Тільки ж турист простує собі досить приємною для ока долиною Саони, апі гадки по маючи, що поряд, за кілька кілометрів від нього, криється один з наймальовничіших та в міру сонячних куточків Франції. І Божоле залишається землею, —зарезервованою для тих поодиноких ентузіастів, які приходять сюди в пошуках спокою та різноманітності, тим часом як власники машин щонеділі витискують усе можливе з двигунів, щоб угнатися за пекельною кавалькадою на дорозі, і незмінно потрапляють у вже знайомі алюднені місця.
Якщо між читачами знайдуться туристи, у котрих ще зберігся потяг до нових земель, то ось їм порада.Десь за три кілометри на північ від Вільфранша-на-СаонҐвони побачать путівець ліворуч, який автомобілісти здебільшого нехтують. Це починається шосе № 15-біс. На нього треба звернути і їхати ним до шосе № 20. Останнє виведе їх до затишної зеленої долипи, обставленої чепурними будинками в стилі сільських особняків, що їх вікна виходять на окремі еспланади та тераси, ніби для того— й зроблені, щоб звідси милуватися природою. Дорога непомітно підіймається вгору, далі починає раз у раз звертати то в один бік, то в другий. Згодом підуть долини та круті повороти, а ви все підіймаєтесь і завертаєте, потрапляєте з одного амфітеатру в другий, де туляться тихі сільця, а перед очима виринають чорні лісові заслони, і в ущелинах зміяться вдалину дороги. Кожна подолана висота — це здобутий горизонт, що його замикають відлеглі Альпи і Юра. Отак можна проїхати багато кілометрів. Але ось що один поворот — і врешті розкривається та долина, яку ми шукали. В кінці кривих суточок, через які ми виїхали, просто перед нами постає купка будинків, що туляться на протилежному схилі, на висоті десь так у чотириста метрів. Це і є Клошмерль Божолейський, над яким стримить угору ромапська дзвіниця, свідок іншої доби, що несе на плочпх тягар дев'яти сторіч.