Коли він у полку, то рідко буває, щоб бодай раз на тиждень не навідався до гуртових дамочок. Там маєш справу з культурними жінками, і добрий стрілець завжди повинен іти в атаку. З цього боку Клодіюс Бродекен зовсім не тюхтій, а рішучий і невтомний хлопець. Віп стрілець, який добре тямить.у цьому ділі й робить усе, щоб підтримати честь уніформи. У цих дамочок стрільці мають велику славу за свої сміливі й буйні подвиги. Цими подвигами Клодіюс Бродекен звичайно пишається, але тут, у рідному довкіллі, при згадці про гарнізонних він думає: "Всі вони таки повії!" І відчуває слушність цієї думки, споглядаючи ніжні схили Божоле. Ідучи такою знайомою дорогою, де часто з'їжджав на велосипеді з іншими хлопцями, він думає про клошмерльських жінок, які не повії, не потягухи, не шльондри і не пранцюваті. Атож, жінки в Клошмерлі— то зовсім інша річ: це жінки поважні, скромпі, придатні і для користі, і для втіхи, і до супу, й до іншого діла (одне другому не вавада), нарешті, це жінки, від яких по впіймаєш поганої хвороби. Різниця ще й у тому, що всі ці жінки зовсім не для чужинців: клошмерлянки тільки для клошмерлян! Звісно, буває, що декотрими клошмерлянками послуговуються кілька клошмерлян поспіль, а потім починається все з початку, але це клопіт самих тільки клошмерлян, це, як ото кажуть, не виноситься за ворота.
Клодіюс Бродекен думає про Розу Бівак, славну клош-мерльську дівчину, яка стане згодом славною клошмер-льською жінкою, що зуміє родити дітей, варити капустяний суп і добре рагу й наводити лад у будиночку, поки він, Клодіюс, поратиметься на виноградниках свого старого, тата Бродекена, котрий поки що міцний ще дядько, але кінець кінцем вони з матусею стануть старі, поморщені й згорблені, як і інші діди та баби. Роза, виноградники, будиночок — все це чудові речі па пізніше. Про це йому, Клодіюсові Бродекепу, ще рано турбуватись — спершу треба дослужитись до капрала, стрілецького капрала — оце буде штука! Тоді він з честю повернеться додому виробляти смаковите клошмерльське вино, яке дає чималий виторг в урожайні роки.
Коли йти зі станції, то за три кілометри буде поворот, від якого, глянувши вгору, можна побачити Клошмерль. Здається, до осель палицею докинути, але треба врахувати великі вигини дороги попереду. Забачивши рідне містечко, Клодіюс Бродекен подумав собі, що ось він зараз вийде на велику вулицю зі своєю хвацькою поставою, стрілецькими литками та лукавим поглядом чоловіка, що, вихопившись із глушини, пожив у місті. Він знає, що не зустріне Рози Бівак, поки не впаде ніч,—через її батьків, а так само й сторонніх людей, які відразу почнуть плескати язиками, скоро запримітять хлопця з Дівчиною. Отож до Рози поки що нема чого квапитись. А старі Бродекени, його батьки, мешкають у будиночку аж геп у протилежному кінці Клощмерля на відшибі, за двісті метрів від мерії. Тож як йогб пройти через усе містечко й ніде не зупинитись? Клодіюс Бродекен простує швидко, а сукно уніформи щільне. Хоч він і розстебнув комір кітеля та послабив краватку, а все ж його зрошує піт. Від цього клятого сонця хочеться пити. По дорозі він зайде до Торбайонового заїзду, вихилить чарчину. Там він побачить Адель. Отак зненацька він починає думати про Адель.
Ці думки нагадали йому час до служби у війську. В житті молодого парубка Адель Торбайон зіграла ту потаємну роль, в якій може уявити собі вісімнадцятилітній хлопець жінку, котрій перейшло за тридцять 1 багаті природні прикмети котрої є орієнтирами, що не дають збитись мріям на манівці. Згадавши про своє потаємне захоплення, Клодіюс Бродекен (хоч він нині має Розу) знов думає про Адель. Бо нелегко позбутися звичок молодості, а з усіх образів, які він може викликати в уяві, образ Аделі Торбайон найкраще надається на деякі еротичні подвиги, до яких, правду кажучи, він ніколи й не доходив у дійсності: адже образ набагато податливіший, ніж тіло, ним можна орудувати як хочеш і як завгодно довго —В думці стрільця Роза — це щось певне й тривале, а перестигла пишнота Аделі Торбайон прислуговується йому для вигадки та вправляння уяви. Одно слово, Адель Торбайон— найпослужливіша його улюблениця в маленькому уявному гаремі, який зібрав собі Клодіюе Бродекен з тих, кого він випадково зустрічав, відколи зрілість відкрила йому очі на деякі сторони фізіологічного світу. Отже, підходячи до Клошмерля маршовим кроком, Клодіюс Бродекен знову з приємністю думає про Адель Торбайон. З цілком зрозумілою приємністю.
Між клошмерльськими жінками, що справляють на чоловіків велике враження, друге місце після Жюді Туміньйон (яка, безперечно, тримає пальму першості), на одностайну думку, посідає Адель Торбайон. Не така вродлива, як Жюді,—еге ж, менш принадна тілом, але трохи при-ступніща (бо держить кав'ярню),— кремезна чорнявка Адель вельми приємна на свій штиб. її повні груди трохи поколихуються, проте цей повільний рух бентежить чоловічу душу. Коли Адель нахиляється поставити склянки на стіл, її корсаж приємно розкривається, і оця постава доброї господині надає її м'язистому затиллю під облиплою сукнею вигідного вигляду, що спонукає повторити замовлення. Ще одна річ, яка дуже чарує в Аделі,—це те, що вона дозволяє помацати себе злегка за сіднйцю. Вірніше, дозволяє не дозволяючи. Так би мовити, не звертає на це уваги, неуважлива настільки, наскільки потрібно, щоб жваво йшла торгівля. Адже само собою зрозуміло, якщо така жінка, як оця Адель, господиня заїзду, добре влаштована в містечку й зваблива для руки, почне огинатися, заховає свої сідниці під скло, то вона втратить свою клієнтуру — це річ певна. І поводиться так вона не з розбещеності, а через нечесну конкуренцію "Ластівки", що в горішньому містечку біля мерії. Справа була ось яка. У війну в містечку поселилось подружжя біженців з півночі. Вони дістали дозвіл відкрити оту свою кав'ярню побіля великої площі, бо ота біла північанка обкрутила Бартелемі П'єшю. Про них же й розмов було! І догралися: тільки-но відкрилась кав'ярня, як та тварюка почала свої підлі хитрощі, і так воно ведеться й досі. Велика зала, а в ній та страмниця, що дає хлопчакам себе мацати де завгодно — отака гидота! Через ту потіпаху й Адель мусить менше клопотатись тим, що відбувається з її сідницями. Треба передусім добре обслуговувати, і то всім поживним — козячим сиром, свинячими ковбасами й найкращим клошмерльським вином, а котра тільки й стоїть, щоб її мацали, то зрештою зробить щось не до ладу. Звісно, чоловіки йдуть до кав'ярні задля всякого задоволення, а вже щоб помацати кого, то вони радше й не доп'ють, і не доїдять. Усі вони кнури — така вжо їхня натура. І це треба враховувати, коли хочеш, аби жваво йшла торгівля. Але добро завжди винагороджується: як на пишноту клубів, то не може бути ніякого порівняння між Торбайоно-вим заїздом і кав'ярнею "Ластівка". Одна сідниця Аделі варта дв"х отієї шльондри з горішнього містечка, і тонкі знавці зостаються вірні чарам Аделі, хоч такі пестощі можуть кінець кінцем поставити декого в ніякове становище. Коли Адель бачить, що якийсь нахаба заходить надто далеко, намагаючись урвати більше, ніж йому належиться, то починає сердитись: