— Колись,— мовила, бувало, вона,— щось таке годі було собі навіть уявити: у двадцять два роки я сяяла, мов зірка, дарма що виховувалась у місті, де до цього куди більше всяких зручних нагод. За мною, признаюсь вам зараз, упадали всі хлопці з нашої вулиці. Але ніколи, па-нії мої, ніколи я б нікому не дозволила до себе торкнутись навіть кінчиком мізинця. Мій бідний Адрієн,— а він, знаєте, був чоловік вихований, розсудливий, не простого роду,— то він не раз казав: "Коли я з тобою познайомився, Ежені, тобі неможливо було глянути в лице. Ти була як сонце, Ежені". І він хоч чякий був мастак говорити й гарний собою, то все-таки, пам'ятаю, аж тремтів переді мною, молоденькою дівчиною. Він казав менії "Слово честі, Ежені, я навіть не знав, якими словами й говорити з тобою. Ти була доброчесна як ніхто, Ежені!" Треба вам сказати, панії мої, що я виховувалась так, як це було заведено тоді у вищому світі...
— ДоЧого ж, пані Фуаш, вам судилося знайти чоловіка, шляхетно вихованого!
4 — Та й я вже, пані Міша, докладала всіх сил, щоб мій Адрієн мав добрі манери. Звісно, він залицявся до мене не перший. І все ж гарно сказано, що чоловіків виховують жінки!
— Таки правда, пані Фуаш!
— Я можу сказати одне: мене завжди всі поважали!
— Мене також, можете мені повірити, пані Лагусс!
— Ті, хто втратив людську повагу, самі до цього при-старались.
— Певно, що так!
— Щира правда, пані Пуапанель!
— Це просто нікчеми!
— Та ще й розбещені.
— Або ж Надто цікаві! Тільки хтозна, що вони в цьому знаходять...
— І справді — що?
4*
99
—— Про це стільки говорять. А коли придивитись ближче...
—— То зовсім зневіришся!
— Чиста дурниця, та й уже!
— Не знаю, як ви, панії мої, а я в цьому нічого не знаходжу.
— А я й поготів, пані Міша. Якби не потреба вдовольняти чоловіка...
— Та й християнський обов'язок, з другого боку...
— Треба ж чимось утримувати чоловіків, щоб не стрибали в гречку.
—— Безперечно!
—— Але щоб самій було приємно— то вже зовсім ні!
— Хіба вже маєш якесь ненормальне тіло!
— Це наче повинність!
— А ви як гадаєте, пані Фуаш?
— Як-не-як, панії мої, а я без цього чудово обходилась, коли не стало чоловіка. Сказати вам правду, мій Адрієн сам не дуже був до цього схильний.
— То вам пощастило. А є жінки, що аж повмирали від надуживання!
— Повмирали, пані Лагусс? ;і
— Еге ж, пані Пуапанель, можу вам навіть сказати хто! Завважте собі, що чоловіки бувають страх ненаситні! Ви знали таку собі Троньєлон з долішньогр містечка, що померла в лікарні сім-вісім років тому? Вона померла саме від цього, пані Пуацанель, це всяк вам скаже. Лишень уявіть собі: її чоловік міг, як скажений, надсаджуватись цілісіньку ніч! Це їй відбилось па здоров'ї. Врешті-решт, її пойняв страх, і вона все, знай, плакала. ,
— Коли до такого доходить, то це вже хвороба!
— Жах, та й годі!
— Гірше, ніж та звірина!
— Скільки лиха — і все на бідних жінок! Головне, ніколи не знаєш, хто тобі судиться на віку.
— До речі, пані Фуаш, а вам не відомо, хто звів Розу Бівак?
—— Скажу вам, панії мої. Але нікому ні гугу. Це один молодий військовий, що курить тільки пачкові сигарети,— Клодіюс Бродекен.
— З гарнізону, пані Фуаш?
— Він був тут у квітні, панії мої, на відкритті. Завжди брав у мене сигарети "Голуаз". Будьте певні, такого я запримітила. Та й те сказати, що зовсім небагато треба, щоб зводити теперішніх дівчат... То що, по маленькій понюшці, панії мої? Я частую.
Співрозмовниці, яких ми щойно чули,— це все пліткар-ки, вдатні більше до слів, тщ до діла, і особливо ладні стогнати з жаху та бідкатисяі гуртом. Але інші побожні жінки не залишились бездіяльні: їх гуртувала й під'юджувала Жюстина Пюте, ще чорніша, ще жовтіша, ще лютіша й кістлявіша, ніж будь-коли. Бідкаючись, вона ходила від будинку до будинку, з кухні до кухні, і все під'юджувала ближніх. /
— Який жах, господи боже мій, який жах! "Дитя Марії", пані! Яка ганьба для Клошмерля! При всіх отих неподобствах у завулку це могло скінчитись тільки так, я це давно казала! Один господь знає, як там поводяться інші "діти Марії". Порозбещували всю молодь...
Вона швидко згуртувала довкола себе покинутих, розлютованих і зневірених — всіх тих, чиї чрева не возраду-вались і не принесли плода. Всі галасували про страшний скандал, аж кінець кінцем кюре Поносе, звинувачений у відвертому сприянні розпусті, мусив узяти під свій захист цих мегер. Було проголошено хрестовий похід проти вбиральні, причини всього зла, яка, привабивши хлопців туди, де ходять дівчата, штовхала останніх на ганебні оборудки з дияволом. 4
Питання вбиральні набрало таких розмірів, що Клош-мерль розділився на* запеклі ворожі угруповання. Парафіяльну партію, що її пойменуємо вбиральнефобами, очолювали нотар Жіродо та Жюстина Пюте під пресвітлою протекцією баронеси де Куртебіщ. В супротивній партії, вбиральнефілів,— якою опікувався Бартелемі П'єшю, котрий пустив усе своїм плином, лишивши за собою право на важливі рішення,— пишались Тафардель, Босо-лейль, лікар Мураль, Бабетта Манапу та інші. Серед фі-лів ще слід назвати два подружжя — Туміньйонів та Тор-байонів, переконання яких випливали з комерційних інтересів: після вбиральні клошмерляни охоче заходили до заїзду чи в Божолейські галереї, що були їм по дорозі, і залишали там свої гроші. Такий чоловік, як Ансельм Ламолір, приєднавшись до партії фобів, тим самим став проти Бартелемі П'єшю. Що ж до решти мешканців, то їхнє ставлення визначалось, головним чином, роллю жінок в сім'ях. Там, де правили жінки,— річ так само звичайна в Клошмерлі, як і всюди в світі,— підтримували парафіяльну партію. А далі йшли хиткі, нейтральні й зовсім безсторонні. Між ними була й панна Вужон з пошти, яку не цікавили ні ті, ні ті. Пані Фуаш — ця всіх уважно вислуховувала, співчувала по черзі одним і другим, вигукуючи підбадьорливо: "Еге ж, певно, що такі" — але офіційно не виступала ні за кого. Тютюн, як продукт монопольний, мав надпартійний характер. Якщо філи були активні споживачі сигарет, то курці сигар подибувалпсь здебільшого серед фобів. Пані баронеса де Куртебіт присилала брати сигари цілими пакунками для своїх гостей. Сигари купував і потар Жіродо.