— Щодо поезії,— заявив він,— то я знаю добре тільки поезію землі. Розумієте, любий пане Самотрасе, колись я працював у сільському господарстві.
Цей делікатний натяк Бурдільї на його давню посаду почули, на жаль, не всі. Проте у тих, хто її почув, вона зажила заслуженого успіху й, переказана далі, викликала в містечку великий вияв прихильності до екс-міністра: вона дала клошмерлянам доказ того, що почесті не затуманили розум їхньому славетному землякові і що він уміє знаходити гучні й щирі слова, які лягають до серця громаді.
І тільки один чоловік не поділяв цього захоплення: сам поет, котрий, як і багато людей його штибу, страждав на манію занехтуваностї. Він страждав на неї через образи, що їх випадало зазнати його генієві. Загублений нині в посполитому натовпі, він гірко думав про те, як би були обійшлися з таким, як він, два сторіччя тому. Він думав про Рабле, Расіна, Корнеля, Мольера, Лафонтена, Вольтера й Жан-Жака Руссо, якими опікувалися королі і з якими приятелювали принцеси. Він би хоч і зараз поїхав звідси, якби не тримав у руці поеми — шедевра на сто двадцять строф, плоду безсонних ночей протягом' п'яти тижнів та ліричної, розпаленої божолейською_ горілкою гарячки, від якої він і досі не оговтався. ї він має читати цей твір перед двома тисячами чоловік, серед яких знайдеться хіба що дві-три душі по-справжньому тямущі. Та навіть така нагода рідко випадає поотові в суспільстві, де не знають еліти.
Тим часом народ сунув до великої площі Клошмерля, де було споруджено поміст. Довкола помосту юрмилися клошмерляни, які свій добрий гумор завдячували чудовим ковбасам, скропленим повними склянками, що ними вони підкріпились за сніданком. Користаючи з неймовірно погожої днини, чоловіки поприходили без пальт, а жінки вперше в цьому році виставили на видноту великі площі білої шкіри, ще білішої від того, що її тримали добре прикритою цілісіньку зиму. Серця, присутнім чоловікам тішив вигляд цих гарних грудей, цих Добрячих жирних плечей, підпахів'я, де поблискували краплі тілесної роси, цих дебелих сідниць, що виразно вимальовувались під легкою одежею. Люди були раді аплодувати чому завгодно, просто задля Задоволення, були охочі зчиняти шум і відчувати, що ти нов ожив. Супровід для величного соло офіційного краснрмовства створювали крилаті небесні хористи, що пробували голоси, виписуючи арабески та заливаючись жартівливими трелями, трохи пронизливими, бо співці ще не розспівались як слід. А сонце — голова протокольної частини — всім по-проста-цькому керувало.
Низка промов почалась кількома привітальними і вдячливими словами що їх виголосив Бартелемі П'єшю з почуттям такту й скромності, вищими від партійних суперечок. Він не сказав більше, ніж це було потрібно, приписав заслуги добровпорядкування Клошмерля всій муніципальній раді, великому неподільному органові, покликаному до життя вільно висловленими голосами своїх співгромадян. Потому він поквапився надати слово Бер-нарові Самотрасу, який мав зачитати свою поему на честь Бурдільї. Поет розгорнув сувій і заходився читати, чітко промовляючи кожне слово й підкреслюючи належні місця тексту:
Великий Бурділья! Ви із людей простих, Та хистом і трудом важким змогли Сягнути високо, до влади піднестись Й ім'я "Клошмерль" піднести до хвали.
Діставшись до мети, Ви підняли уверх Містечка славу, де Ви всім взірець. В історії скрижалях Ви навік тепер — Вітання Вам від щирих всіх сердець!
Бурділья, Франсуа Емануель Александр Наш син довгожданий, славетний титан, Наша гордість — ось він перед нами сам... Вам силу шле Клошмерль палких своїх вітань...
Важко розсівшись у кріслі, Бурділья слухав похвальні слова на свою адресу й часом похитував сивою головою, яку він трохи відвів наперед* Раз він нахилився до П'єшю.
— Скажіть, Бартелемі, як називається такий вірш?
Відповісти, хоч його й не питали, поспішив Тафардель, який, пе покидаючи мера, сидів позад нього. ___— Александрійським, пане міністр.
— Александрійським? — перепитав Бурділья.— О, це дуже мило! Цей хлопчина тямить, що до чого. Гарно, дуже гарно! А читає, як столичний актор.
Колишній міністр подумав, чи це не зумисне поет вибрав александрійського вірша, знаючи, що його звати Александр.
Коли поема дійшла кінця, клошмерляни заплескали в долоні й стали вигукувати "Хай живе Бурділья!", а Бернар Самотрас, згорнувши й перев'язавши сторінки рукопису, вручив його екс-міністрові, який міцно притис поета до серця. Вказівні пальці його тим часом ефектно розчавили в куточках очей кілька сльозинок.
Тоді підвівся Арістід Фокар. Обраний депутатом нещодавно, він належав до крайнього лівого крила партії. Він мав молодечий запал пробиватись до висот та повсякчас невдоволене честолюбство. Щоб швидше просуватись, він хотів порозганяти старих депутатів, які не бажали ніяких змін, а тільки клопоталися тим, щоб утриматись якнайдовше. В певних колах про Арістіда Фокара вже погово-рювали як про людину завтрашнього дня. Він це знав, так само як і про необхідність вставляти в кожну зі своїх промов войовничі фрази, призначені для вдоволення фанатичної аудиторії, на яку він спирався. Навіть у Клошмерлі, в цьому краї примирення, він не зміг утриматись, аби не проголосити слів, націлених на Бурділью.
— Покоління заступають одне одне, мов хвилі," що б'ються об скелі і завдяки своєму безперестанному повторенню потроху заспокоюються. Тож безперестану биймо в скелі старих помилок, себелюбства, обурливих привілеїв, зловживання та новонародженої нерівноправності. Люди з великими заслугами могли колись бути вірними слугами республіки. Сьогодні вони пожинають лаври — і це справедливо. Всі ми — і я так само — хвалимо їх. Але в Римі увінчаний лаврами консул відмовлявся від командування на користь молодших і більш завзятих полководців саме в час найбільшого свого тріумфу, і це було добре, це було шляхетно, це звеличувало батьківщину. Демократія ніколи не повинна знати застою. Давні режими гинули через інертність і підле потурання корупції. Ми, республіканці, не вчинимо такої помилки. Ми будеііо дужі. Ми з несхитним серцем підемо назустріч прийдешньому, діючи великодушно, справедливо, відважно, натхнені ідеалом, що має довести людство до чимдалі довершеніших висот гідності й братерства. Тим-то, Александре Бурділья, мій любий Бурділья, вам, у кого я бачу чоло, повите щирою славою під тріумфальними арками, спорудженими в цьому славному містечку іКлошмерлі, вашому рідному краї,— щойно його згадуванр у вишуканих висловах,— вам, що явили нам приклад і засвідчили апогей чесно виконаного обов'язку, я кажу; "Будьте спокійні. Ми зуміємо зберегти юність, славу та красу республіки, яку ви любили і якій ви з такою користю служили!"