Бувши послідовником Епіктета1 й Жан-Жака Руссо, цой учитель вважав себе втіленням усіх чеснот і присвячував усе свов дозвілля документації мерії та дописам до газети "Віспик випоградаря", що виходила в Бельвіллі-на-Саоні. Давно зоставшись удівцем, жив він цнотливо. А що був родом з більш культурного краю, Лозери, то ніяк не міг, звикнути до простацьких жартів тутешніх споживачів вина. В його особі, думав він, ці варвари висміюють науку й поступ.
Тим-то він і був вдячний та відданий Бартелемі П'єшю, котрий виявляв йому свою прихильність і довіру. Однак мер був хитрий чоловік, що вмів видобувати користь з усього й усіх. Коли він мав потребу серйозно переговорити з учителем, то брав його на прогулянку: в такий спосіб Тафардель завжди був повернутий до нього в профіль. До того ж і відстань, яка відокремлювала вчителя від землевласника, засвідчувала належну поштивість і вирятовувала мера від смердючих еманацій, що ними Тафардель дихав у лице дрібним людям. А поза тим ІГбшю, як добрий політик, ще й використовував сопуш-ний рот секретаря для своєї вигоди. Якщо він хотів дістати у важливій справі згоду декотрих муніципальних радників з опозиції, як от нотаря Жіродо, виноградарів Ла-моліра й Манігана, то прикидався недужим і посилав до пих додому Тафарделя з його теками та духмяною красномовністю. Радники чимшвидше давали згоду, аби тільки сокротар стулив свого рота. А бідолаха Тафардель вважав, що вміє говорити надзвичайно переконливо, і це переконання втішало його, скривдженого зневагою з боку суспільства, яку він тлумачив як заздрість пересічних людей до вищих від себе розумом. Зі своїх місій він вертався страшенно гордий. А Бартелемі П'єшю мовчки всміхався, потираючи червону потилицю — на знак глибокої задуми або ж бурхливої радості,т— і казав учителеві:
— З вас би вийшов чудовий дипломат, ТафарделюІ Досить вам розтулити рота, якіусі вже й згодні.
— Пане мер,— відповідав афардель,— у цьому перевага освіченості. Є неприступний невігласам спосіб підносити істини, який їх кінець кінцем завжди переконує.
Е п і к т в т (50?—138) — римський філософ-стоїк.
Тієї хвилини, коли почалась наша розповідь, Бартелемі П'шю проголошував такі слова:
— Нам треба знайти щось таке, Тафарделю, що прославило б наш муніципалітет як передовий.
— Цілком з вами згоден, пане П'єшю. Але ж у нас є вже пам'ятник загиблим.
— Скоро такі будуть у кожній громаді, байдуже який там муніципалітет. І ми вже нічим не вирізнятимемось. Нам треба знайти щось більш оригінальне, більш співзвучне партійній програмі. А що саме, як ви гадаєте?
— Безперечно, пане П'єшю, безперечно! Треба сприяти поступові провінції, нещадно виганяти дух обскурантизму. Це наше велике завдання — завдання представників лівого крила.
Співрозмовники змовкли, пройшли через площу, яка була в сімдесят метрів завдовжки, і спинились там, де вона закінчується терасою понад першою долиною, за якою "уступає ціле плетиво інших долин, витворених схилами круглих горбів, що спускаються аж до рівнини над Саоною, іскристою і голубою в далечині. Спека цьогорічного жовтня ще дужче загострювала запах нового вина, що плив над Клошмерлем та й над усім краєм.
— То у вас з'явилась ідея, Тафарделю? — спитав мер.
— Ідея, пане П'єшю? Гм! Ідея...
І обидва 8нов рушили вперед. Учитель раз по раз похитував у задумі головою. Він зняв капелюха, що збігся від часу й тиснув йому в скронях, тим самим перешкоджаючи працювати мозкові, а потім знову старанно наклав його. Перегодом мер порушив мовчанку:
— Еге ж, ідея. У вас з'явилась яка-небудь підходяща ідея, Тафарделю?
— Тобто, пане П'єшю... Є одна річ, про яку я оце якось думав. І вирішив поговорити про неї з вами. Наше кладовище належить громаді. Чи пе так? Адже це взагалі громадський пам'ятник? /
— Звичайно, Тафарделю.
— Тоді чому тільки цей громадський пам'ятник у Клошмерлі не має девізу нашої республіки: "Свобода, Рівність і Братерство"? Чи ж таке недбальство не грає на руку реакціонерам і кюре? Хіба цим республіка не засвідчує мовчки, що її влада закінчується на порозі вічного Життя? Хіба це не визнання того, що мертві виходять з-під впливу лівих партій? Сила церковників, пане П'єшю, в тому, що вони привласнюють собі небіжчиків. Було б важливо показати, що ми так само маємо на них право.
Запала глибока мовчанка, коли мер уважно обмірковував висупуту пропозицію. Нарешті він відповів з панібратською відвортістю:
— То ви хотіли зпати мою думку, Тафарделю? Небіжчики — це небіжчики. Даймо їм спокій.
— Справа но в тому, щоб їх турбувати, а щоб захистити від зазіхань реакції. Бо ж відокремлення церкви від держави кінець кінцем...
— Навіщо морочитися цим питанням, Тафарделю? Повірте мені: ми б узялися за справу, яка б нікого не зацікавила й не справила належного враження. Адже ніхто не перешкодить кюре ходити на цвинтар. Чи не так? Чи то ходити частіше від інших? Ну, понаписуємо девізів на мурах. А що це дасть? Та й потім мертві, Тафарделю, це вже минуле. А нам слід дивитись у майбутнє. Я від вас чекаю ідеї саме стосовно майбутнього.
— Тоді, пане П'єшю, я повертаюся до своєї пропозиції щодо муніципальної бібліотеки, де б ми мали вибір книг, здатних просвітити розум наших мешканців та завдати останнього удару по старих забобонах.
— Не варто гаяти часу з цією бібліотекою. Я вам уже казав: клошмерляни ваших книжок но читатимуть. їх цілком задовольняє газета. Може, ви гадаєте, що я багато читаю? Ваш проект заподіяв би нам багато шкоди і дав би дуже мало вигоди. Пошукаймо краще чогось більш ефектного, співзвучного нашій добі поступу. То ви таки геть нічого не бачите нового?
— Я ще подумаю, пане мер... Але дозволю собі нескромність запитати,— може, у вас...
— Так, Тафарделю, у мене є ідея. Я вже віддавна її обмірковую.
-— О! Гаразд, гаразд! — озвався секретар. Але він нічого більше не спитав, хоч, узагалі кажучи,; не існує у світі такого, що б зовсім відбило у клошмерля-1 нина охоту до подальшої розмиви. А Тафардель навіть не виявив цікавості. Він тільки вдовольнився тим, що схвалив почуте. і
— Якщо у вас є ідея, то мржна вже не шукати іншої. Тоді Бартелемі П'єшю спинився посеред площі побіля