Ключ

Страница 53 из 56

Василий Шкляр

— З жалю‚ — сказала вона. — Альоша і так не хотів жити. А вони… вони б над ним знущалися‚ перш ніж… Тоді я вихопила в Сави пістолет і вистрелила. Я сама не знаю‚ як це вийшло. Не хотіла‚ щоб його мучили.

Отже‚ все таки coup de qrace — удар з жалю‚ а певніше — удар‚ що кладе край мукам.

Я не міг змиритися з крахом своєї логіки‚ не міг спокійно дивитися‚ як знов розсипається моє намисто‚ і‚ намагаючись його врятувати‚ сказав Саватію:

— Але фактично убили його ви. Камілин постріл тільки випередив ваш‚ щоб не завдавати Остапчукові більшої муки.

— Ні‚ — сказав він‚ і його червоні щоки сіпнулися під нападом істерики. — Я взагалі нікого не вбивав! — закричав Саватій. — Я…

— Чо’ ти перед ним виправдовуєшся? — перебив його Жора Горилович. — Пора кінчати цю комедію… без Каміли. Тепер у них нічого не вийде. — Пучкою великого пальця він провів по лезу ножа‚ ніби пробував його на гостроту.

— Звичайно‚ це ваша справа‚ — сказав я. — Але по дружньому я б не радив вам цього робити. Уже завтра вранці тут буде спецназ.

Ви просто недооцінили ту жінку‚ яка видавала себе за путану. Ви даремно її звідси випустили. Розглядаючи нас крізь русалочку‚ ви‚ пане Ярчук‚ зациклились на одному і не помітили найголовнішого. Вас уже ніщо не врятує‚ бо є дуже багато слідів. Тому ви справді можете мене вбити — одним убивством менше‚ одним більше — яка різниця? До того ж на ваш слід справді натрапив я.

Чому б і не поквитатися вам за це‚ якщо все одно світить вишка. Я‚ наприклад‚ тут вас цілком зрозумію. І дивуюсь тобі‚ бача‚ чого ти й досі цього не зробив. — Я взяв пляшку і відпив свій третій ковток.

Моя холоднокровна згода на смерть дала чи не найразючіший ефект зворотної дії.

— Я нікого не вбивав! — по баб’ячому заверещав Ярчук. — І Гольденберга вішав не я‚ бо ніколи не зміг би цього зробити сам.

Жоро‚ скажи йому!

Жора Горилович підвівся‚ але підійшов не до мене‚ а до Ярчука.

Він розмахнувся і навідліг затопив у червону баб’ячу пику кулаком‚ у якому затискав колодку ножа. Саватій беркицьнувся на ліжко‚ і з його щоки полилася така червона кров‚ наче хтось перекинув пляшку з кагором. Він навіть не охнув‚ непритомніючи від удару‚ а може‚ й від страху.

Наступної миті Жора Горилович уже стояв переді мною і‚ зігнувшись‚ тупцював з ноги на ногу‚ як це завжди роблять ті‚ що нападають з ножем. Він усміхався‚ в його очах зблискували такі божевільно садистські іскри‚ що я переконався остаточно: Ярчук ніколи нікого не вбивав‚ він і в цьому ділі був лише пасивним спостерігачем‚ який отримував задоволення від споглядання‚ навіюючи собі‚ що насправді чинить усе сам‚ насправді здатний на все і навіть на вбивство.

— Скажи‚ скажи‚ що ти все видумав‚ бача‚ — коливалася переді мною велетенська груша з кривою пащекою‚ яку цього разу я не міг дістати ногою. Варто було обіпертись руками об бильця крісла‚ щоб звестися‚ і цей ніж пронизав би мене наскрізь. — Ти ж узяв нас на понт‚ а цей сцикун тобі повірив. Скажи‚ що ти валяєш дурку‚ а то я тобі зараз відріжу вуха. Чуєш? Що тобі спершу відрізати — вуха чи ніс? Чи і те‚ й те разом. Чи‚ може‚ тобі спершу відрізати… яйця і послати посилку тій курві. Я знаю‚ де вона живе. Я знаю набагато більше‚ ніж ти і цей сцикун‚ який уявляє себе божком.

Мені нічого не лишалося‚ як знову вступати у бійку з цією горилою. Принаймні я спершу помру‚ а вже потім він одріже мені вуха і ніс. Не крутись‚ моя бідна голівонько‚ не крутися‚ кажу тобі‚ бо ти паморочишся уже від самих оцих слів‚ які колись довелося тобі почути в калюжі крові. Але тоді їх було багато‚ а зараз він‚ можна сказати‚ один‚ не крутись, і, можливо, нам пощастить, не підводячись із крісла, влучити його ногою в колінну чашечку, тільки треба вибрати слушний момент, бо іншого більш не буде, тож треба його чимось відволікти, вибираючи той єдиний момент, і я сказав йому чисто по людському, мені аж самому гидко стало від того, як я чемно звернувся до нього, ніби сподівався на якусь поблажку чи співчуття.

— Жоро, — сказав я. — Ти чудово знаєш, що я не блефую, адже я сам випровадив Остапчука в дорогу. Він сказав мені, куди їде, він сам дав мені ключ від квартири на Рогнідинській і попросив…

— Що що? — одвісив щелепу Жора. — Що він тобі дав? Ключ?

Від квартири? На Рогнідинській? Де ж він його взяв? — І раптом зайшовся таким сатанинським реготом, ніби сміялося відразу десять Василів Івановичів. Мабуть, це був якраз той момент, коли я мав би відважитись на свій вирішальний удар, але той сатанинський регіт пришпилив мене до крісла, аж мороз пішов поза шкірою, бо я раптом збагнув, що сказав щось не те, я зробив непоправну помилку, покладаючись на свою фантазію, яка досі мене не підводила.

— Ти все брешеш, бача, — сказав він, підступаючи до мене. — Ти брав нас на понт від самого початку, а тому підеш до свого Остапчука годувати раків. Там вам буде весело, там вас буде не тільки двоє, бача. Але перед тим я все таки трохи тебе поштрикаю…

Його гладезна туша насувається на мене, ніж виблискує в руці, як живе срібло, що так швидко дістає до серця, а я ще ні, ні, не дістану ногою до його колінної чашечки, хоча ця туша вже заступила мені весь світ, я нічого не бачу, крім неї, я тільки чую хиже сапання смердючого звіра, а ще… ще раптом чую, як десь там, за його спиною, різко відчиняються двері до кімнати над прірвою, спершу я думаю, що то втекла Каміла, щоб не бачити цього жаху, але ні, Каміла застигла на своєму стільці, Саватій Ярчук і досі лежить непритомний упоперек ліжка, і з рани на його щоці тече кров, мов червоний кагор із шийки ненароком перекинутої пляшки, а там, за горилячою тушею, яка заступила мені весь світ, різко відчинилися двері.

12

Далі все відбулося в одну мить, як удар блискавки, коли при її світлі бачиш усе довкілля і, засліплений раптовим сяєвом, водночас не бачиш нічого. У мене мовби було сто очей, та кожне око дивилося крізь туман, і в тому в’язкому тумані кожна мить уповільнювалася і розтягувалась до безкінечності.

Туша різко, упівоберта повертається до дверей, я схоплююся з крісла, націлений праворуч, бо ніж у нього в правій руці, краєм ока ще помічаю, що з ліжка підводиться, прочумавшись, Саватій, стріпнулась із заціпеніння Каміла, повертаючи голову до дверей, і в якусь часточку секунди, вважай, у польоті я змінюю своє рішення і продовжую свій порив далі праворуч, аж до Саватія, зовсім легко вихоплюю в нього "Макарова", яким він тільки вимахує і таки, мабуть, справді ще не стріляв ні в кого, потім усі мої сто очей шугають на двері, усі мої сто очей розширюються до розмірів місяця повні, вони просто розчахуються як від прямого удару блискавки, бо там, на порозі — Сана!!! — на ній моя синя теніска в білу крапочку, на ній сині джинси, — вона десь перевдяглася в дорозі, вона десь зійшла із того мікроавтобуса, вона цілу дорогу була на голках, а десь біля Калинового Куща чи Богуславського лісу не витримала, зійшла з автобуса і стала добиратися назад, до мене, вона поспішала щодуху, ловлячи підряд усі попутні машини, і от нарешті дісталася, проникла в цю тверджу і стала на порозі кімнати над прірвою — моя кохана косичка, мої очі тернові, сині джинси і синя кофтина у білий горошок, яку сто років носила, не знімаючи, моя столітня бабуся, вернися, дитино, куди ж ти прийшла, тіка-а-ай! — та вона прикипіла до того порогу, в руці у неї малесенька "Беретта", яка поміщалася на споді її маленької сумочки, такої маленької, що там не вмістився б "Марголін", — кидай його і тікай! — але вона прикипіла до того порогу, шукаючи мене очима, і, коли в повітрі свиснув ніж, тільки й устигла змахнути руками і відвернутися усім своїм тілом, бо вона була ще зовсім маленька дівчинка і злякалася того свисту, вона просто відвернулася від нього на коротку мить, і тієї короткої миті ніж увійшов у неї, якраз у те місце, де в неї було крило, вона скрикнула, як пташка, і стала навзнак падати із високості, і падала, падала тисячу літ, це я вперше побачив, як падає пташка із високості, згорнувши крила, і я помирав разом із нею, я підняв свою мертву руку і розрядив усю обойму в горилу, а потім упав на коліна і висмикнув із її крила довгий ніж, на ньому не було крові, він чисто сяяв живим сріблом, і в мені спалахнула надія; та відразу ж на тому місці синя кофтина у білий горошок стала темніти, на ній ширилася чорна пляма, я затис її рукою і, не знаючи, що робити, попросив: