— Морозиво фруктове! — гукнув Суботик. Офіціант, що був рушив від столика, повернувся назад.
— Гаразд, хай буде фруктове, про мене, — мовив директор, кисло всміхнувшись.
— І вершкове! — додав Суботик.
— Вершкове?
— Так. І шоколадне!
— Шоколадне?!
— І ще ото таке — в найбільшому вафельному відеречку! — не вгавав Суботик. — І одне — під отакою паперовою парасолькою, як в отого опецька. — Він вказав на сусідній стіл.
— Мені не причулося? — вигукнув директор. — Ти хочеш безкоштовне відеречко морозива — з вершками, фруктами, шоколадом, вафлями й паперовою парасолькою?
— Як то — відеречко? — перепитав Суботик. — Я хочу шість ґатунків морозива. Тільки, будь ласка, швидше!
Офіціант, який досі безмовно стояв поряд, миттю занотував у своєму блокноті: "Шестеро відеречок морозива. Окреме замовлення".
Директор ухопив його за руку й вигукнув:
— Та йдіть-бо вже! Хутчій, хутчій! Чи ви не чули, що сказав наш маленький відвідувач!
І вони обидва разом кинулися до прилавка з морозивом — виконувати Суботикове замовлення.
Згодом, коли всі принесені відеречка стояли порожні на заляпаному вершками столі, пані Травен сказала Суботикові:
— Я просто не можу повірити, що все це сталося випадково. Спочатку вільний день, а тепер морозиво. За всім цим неодмінно щось криється!
— За чим? За ким? — спитав Суботик і озирнувся довкола. — Я не бачу тут нікого. І нічого... такого.
— Ти мене чудово розумієш, та не хочеш розкрити таємницю. Розкажи-но мені хоч трішки про себе. Я не знаю навіть, хлопчик ти чи дівчинка.
Суботик скривився.
— Я ж не дитина, ти мала б уже давно це помітити. Я — Суботик!
— А що це таке насправді? — Пані Травен, усміхаючись, подивилася на пана Пляшкера. — Ви вже пробували мені це пояснити, але я не зрозуміла.
— Суботик — це Суботик, і ніщо інше, — заявив Суботик.
— Гм. Здається, багато розводитись про себе Суботики не схильні, це я зрозуміла. Чи можна принаймні дізнатися, скільки тобі років?
— Три!
— Як? Усього три роки?
— Ні, три місяці. У травні я прийшов до тата Пляшкера, а тепер у нас серпень.
— А що було перед тим? Ти вже був тоді на світі?
— А то ж як? Звісно, був! — відповів Суботик. — Ще 6 пак!
— І відколи ж?
— Відтоді, як існують суботи.
— Але ж вони існують уже понад сотню років!
— Набагато, набагато довше! — сказав Суботик. — А ще довше я не хотів би тут сидіти, щоб мене дратували. — Він підвівся. — Суботяче правило номер двісті три: все питати, все сидіти — то й Суботик може впріти.
На зворотній дорозі через парк Суботик порівнявся з пані Травен, довго поглядав на неї скоса й нарешті сказав:
— Я також хочу в тебе дещо запитати, пані Квітень.
"Пані Травен", — хотіла була вона виправити, але передумала й відповіла:
— То питай, любий Неділику!
— Не "Неділик" від "неділя", а "Суботик" від "субота", — виправив малий.
— Вибач, будь ласка, — мовила вона і всміхнулася. — І як тільки я могла це переплутати?
Суботик і собі всміхнувся й відповів:
— Інколи це буває, пані Травень. Але я хотів спитати тебе про щось наодинці, так, щоб тато Пляшкер не чув.
— Що це ще за таємниці? — запротестував пан Пляшкер. — Чому я не повинен чути?
— Чому? Бо я так бажаю, — відповів Суботик.
— А, он як! Ну, це я чудово розумію! — мовив пан Пляшкер. І миттю сів на одну з паркових лав. — Ідіть уперед, я вас потім наздожену.
Коли Суботик із пані Травен рушили, вона здивовано озирнулася на пана Пляшкера, що привітно їй кивнув, і спитала Суботика:
— Пан Пляшкер завжди робить усе, що ти хочеш?
— Не все. Тільки іноді виконує якесь моє невеличке бажання, — відповів Суботик. — Але це ж знову питаєш ти! А хотів запитати я тебе.
— То питай!
— Скажи, ти також пана Пляшкера любиш? — запитав малий. — Він також здається тобі "гідним любові" й усяке-таке?
— Чому "також"? Що ти хочеш сказати? — запитала вона замість відповіді. — Що він тобі нарозповідав про мене?
Суботик помітив, що вибовкав зайве, і тому просто заявив:
— Я сказав "також", бо і я ж його люблю.
— А, ти он що мав на увазі! — Пані Травен здавалася розчарованою. — Що тобі на це сказати? Я його майже не знаю. — Вона мить подумала. — Гм. Так, він мені подобається.
— Саме цього я й бояв... цього я й сподівався, — сказав Суботик. — Але мушу тебе застерегти: він дуже боязкий. Жінкам це ж не подобається, правда?
Вона зареготалася.
— Чудово, що ти так добре знаєш, що подобається жінкам. Та уяви собі: мені подобаються несміливі чоловіки! Нахабних типів я терпіти не можу!
— Нахабних типів? — повторив Суботик. — А які вони? Що вони роблять? Розкажи мені!
— Як тобі пояснити? Це не просто.
— А ти спробуй! — попросив Суботик.
— Вони, наприклад, страшенно чваняться своїми мязами і...
— Дякую, цього досить. Зачекай, я зараз! — вигукнув Суботик і помчав до пана Пляшкера.
Ухопивши татка за руку, він потяг його за собою:
— Ходімте вже до нас! Я маю невеличке бажання...
— Знову бажання? — підозріливо сказав пан Пляшкер. — І чого ж тобі хочеться цього разу?
— Я хочу, щоб ви страшенно пишалися своїми м'язами!
— А я таки маю право ними пишатися, — відразу вихопився пан Пляшкер. — Не думаю, що такі м'язи є ще в когось, крім мене. Ось, приміром...
— Стоп! Зачекайте! Скажіть про це не мені, а пані Травен. Вона ними просто марить!
— Ну, якщо ти так гадаєш, — сказав пан Пляшкер.
Тим часом вони наздогнали пані Травен.
— Ми щойно розмовляли про м'язи, — щиросердо повідомив пан Пляшкер. — Хочете поглянути, якими м'язами я пишаюся найдужче?
— З великою цікавістю погляну, — відповіла вона.
— Подивіться лишень на моє вухо. Бачите?
— О, та ви справді незрівнянно ворушите вухами! — вигукнула вона. — Як на мене, це потішно. Поворушіть ще раз, будь ласка!
— На цілий наш клас це вміли тільки Антон Вівторакус і я, — гордо сказав пан Пляшкер і поворушив вухами. — Мабуть, мої вушні м'язи таки справді непогані. А крім того, я вмію ще щось,
чого не вмів ніхто в цілій школі. Ось погляньте: я дістаю носа кінчиком язика. А це зовсім не легко. Спробуйте самі!
Вона спробувала, проте в неї нічого не вийшло, почасти ще й тому, що вона без угаву сміялася.
— Це так кумедно! — сказала вона. — А знаєте, я також умію одну штуку— закручувати язика дудочкою. Отак!