Той сердито одвів його набік.
— Не хочу я дивитися в дзеркало. Що я там побачу при цьому місячному світлі? — пробурчав він.
— А я хочу, щоб ви в нього поглянули! — наполягав Суботик.
— Та гаразд уже, якщо тобі так заманулося. Пан Пляшкер подивився в дзеркало. Від того,
що він там побачив, йому нараз відібрало мову. Але тим голосніше Суботиків татко заговорив наступної миті.
— Та що ж це таке? — вигукнув він. — У мене все обличчя в синіх цятках! Я геть рябий від синіх цяток!
— Азвісно,татку!Хтожвигукнув:"Китобус!"? — розтлумачив Суботик.
— О Господи, на кого я схожий! — зойкнув пан Пляшкер, та враз угамувався й сказав: — Зате ж у мене тепер є цятки для здійснення бажань. Не марна була прогулянка на дах. Як же це чудово!
Він трішки подумав, чого забажати насамперед, і раптом уявив, як небезпечно буде спускатися до слухового віконця. Мимоволі здригнувся на саму вже згадку про той спуск і сказав голосно й виразно:
— Я хочу, щоб ми з Суботиком негайно опинилися внизу, в моїй кімнаті!
Нічого такого не сталося. Пан Пляшкер повторив:
— Я бажаю, щоб ми обидва зараз стояли в моїй кімнаті! — Проте обидва залишилися там, де й були.
Пан Пляшкер почав нарікати:
— Мало того, що в мене тепер усе обличчя в синьому ряботинні, наче в якогось...
— Наче в якогось Суботика, — підказав Суботик.
— Так, саме так. Наче в якогось Суботика! Кляті цятки ще й не діють!
Суботик засміявся.
— Діють, діють, татку! Цятки у вас — найвищий клас! Кращих не буває!
— І як тільки ти можеш запевняти мене в цьому! Та я тобі зараз доведу, чия правда. Я хочу, щоб ми опинилися в моїй кімнаті!.. А бач, нічого не вийшло!
— Нічого не вийшло? Ану-ну! Я хочу, щоб ми зараз стояли на килимі в нашій кімнаті!
Тільки-но він сказав це, як обидва вони опинилися біля столу в кімнаті пана Пляшкера. Добре, що він лишив увімкненою свою настільну лампу, бо в пітьмі не збагнули б, де вони.
— Так. Гаразд. Але як же?.. Що це означає?.. Чому?.. — розгублено питав пан Пляшкер.
— Тому що цятки — у вас, тату. Хіба ж ви не розумієте? Тоді сині цятки були на обличчі в мене, і щоразу, як чогось забажалося вам, одна моя цятка зникала, а ваше бажання здійснювалося. А тепер сині цятки на обличчі у вас.
— І щоразу, коли чогось забажаєш ти, бажання здійснюється? Твоє?
— Так! Достеменно так, — відповів Суботик.
— То я не можу загадувати бажань своїм цяткам? — пригнічено спитав пан Пляшкер.
— Загадувати бажання своїм цяткам ви можете, тільки вони не здійснюватимуться, татку. На жаль! — сказав Суботик. — Отак. Але через усі ці довгі пояснення я відчув спрагу. Бажаю чогось напитися!
У двері хтось постукав. Пан Пляшкер із Субо-тиком в один голос гукнули:
— Заходьте!
Двері відчинилися. До кімнати зайшла пані Моркван, у халаті, з великою склянкою чаю на таці.
— Я вже давненько чую, як ви і ваш Суботик розмовляєте й зчиняєте гармидер, — суворо мовила вона. — Я не хочу й сьогодні пережити безсонну ніч. Тому ось вам мій снодійний чай із м'ятою, пийте, прошу ласкаво! Сподіваюся, тут урешті запанує спокій.
Вона поставила велику склянку з чаєм на письмовий стіл пана Пляшкера, сказала: "Добраніч!" і вийшла з кімнати.
— Снодійний чай! Фе! — скривився Суботик. — Не могла принести чогось кращого!
— Умгу. Так... А треба було точніше висловлювати бажання, — заходився повчати пан Пляшкер. — Якщо сказав — чогось напитися, то пий тепер снодійний чай.
— А я не буду, — відповів Суботик. — Я хочу, щоб у склянці був суничний сік!
Пан Пляшкер глянути не встиг, а рідина в склянці вже змінила барву — стала ясно-рожева. Він тільки скрикнув: "І-і-і!" — й добряче потер собі кінчик носа.
— Вам боляче? — стурбувався Суботик.
— Та ні, дуже свербить! Чого це мій ніс раптом так засвербів? Може, я перемерз на даху, тепер матиму нежить?
— Ні, то цятка, що оце зникла, сиділа на самісінькому кінчику вашого носа, — пояснив Суботик і гарненько сьорбнув зі склянки. — Тепер ви знаєте, як почуваєшся, коли в тебе з обличчя раз у раз зникають цятки. Такий приємний лоскіт, еге ж? — Він ще раз сьорбнув. — Щоправда, це бажання було не з легких: суничний сік замість снодійного чаю!
— Не з легких? То це тому воно так засвербіло? — запитав пан Пляшкер.
— Умгу... — невиразно промимрив Суботик, бо саме спорожняв склянку. — Бажання без участі людини — найтяжче.
— Без участі людини? А що це означає? — запитав пан Пляшкер. — Я мушу це знати, врешті-решт, це ж мої цятки здійснюють бажання.
— Якщо мені схочеться чогось напитися, і те щось принесе пані Моркван, то це — легеньке бажання, тобто його легко здійснити. В цьому випадку діє не саме бажання, а пані Моркван. А ось якщо я забажав, щоб із чаю став суничний сік, це
доводиться виконувати... ну, це мусить робити таки сама цятка, і більше ніхто. Чи, може, ви знаєте людей, здатних це здійснити?
— Я? Ні, звісно, ні, — відповів пан Пляшкер.
— Ось бачте. Тому-то й бажання це тяжче, і ви відчуваєте, коли цятка зникає: на її місці вам свербить чи, скажімо, лоскоче. Ми, Суботики, поділяємо бажання на легенькі, тяжчі та особливо тяжкі. О. Т. Б. — трішки неприємне. Воно жалить шкіру. Не так, як, скажімо, тоді, коли вкусить оса, а все ж таки!..
— О. Т. Б.? — не зрозумів пан Пляшкер.
— Особливо тяжке бажання, — розшифрував Суботик. — Так, тепер ми досхочу наговорилися. Може ж, я й утомився? — Він потягся й позіхнув. — Саме час лягати в ліжко.
— У ліжко? Та в мене ж іще стільки запитань! — сказав пан Пляшкер. — Урешті-решт, мені треба
звикнути до думки, що тепер виконуються всі твої бажання. Не думаю, що я оце вже й засну...
— Що означає "оце вже"? Зараз рівно перша година ночі. — Суботик ще ширше позіхнув. — Ви як хочете, а я лягаю спати.
— Ще тільки одне. Якщо, наприклад, я забажаю, щоб ти забажав, щоб ми... — почав пан Пляшкер.
— Завтра, тату, завтра, — сонно протяг Суботик. — Зараз я бажаю тільки одного — щоб ви негайно опинилися в ліжку.
— У ліжку?.. Так, може, й твоя правда. Атож, атож, так буде найкраще, — примирливо сказав пан Пляшкер. — І чого це мені самому одразу не набігла така добра думка?
Він швиденько роздягнувся, натягнув піжаму, виліз на ліжко з того кінця, що його називають "у ногах", почалапав по ковдрі на другий кінець і, поринувши в задуму, зупинився на подушці.