— Доле моя нещасна, — ридає князь, а з ним і весь княжий рід постогнує.
— Чей же то не велике діло — зварити киселицю, — говорить мишка Яргордійка. — Ось спробую сама...
Полізла мишка Яргордійка до княжої ватри, веліла кухареві розчинити киселицю, вилізла на горщик, бігає по ньому, доглядає, щоби добре викисла. І князь і бояри подубіли, постовпіли, не знають, що думати, що казати. Мишка Яргордійка сама з кухарем варить киселицю і сама мішає, і то проворно мішає, щоби киселиця не прикурилася.
Зварила миша Яргордійка киселицю, веліла поналивати в мисочки для князя батька, для боярів, а собі і купцеві одну велику миску. Вона перша покуштувала і каже:
— Тепер, може, буде добра киселиця, бо я її сама варила. Куштує князь, куштують бояри, і всі кажуть, що добра. Зачерпнув купець ложку, хлебнув відразу і говорить:
— Не добра, а дуже добра киселиця, — моя мати вдома кращої не варила.
Так мовивши, скинув з себе довгий чудернацький каптан і в цей же час перетворився на гарного білоголового князя-ли-царя. Він одягнув на лапки мишки Яргордійки мишачі рукавички, застебнув їх перловими шпіночками, і вона також стала найгарнішою дівчиною-княгинею, достойною наслідницею князя Самоволі.
Настала велика радість в золотоверхих княжих палатах, всі раділи, а найбільше блазень. Він приспівував:
Щира любов, дитя гоже, Все на світі переможе; Навіть і горду царицю Навчить їсти киселицю...