Якраз Октяберський Вихідний був, Костянтин Леонтич на щорічний перещот збирався, шмаття своє прав у кориті, — сподні, сорочку. Ну, то й недощитаються мурзи Костянтин Леонтича, одним голубчиком менше буде. Помітять у казьонних списках: взятий на лєченіє.
Не все тобі, мурза, людей щитать.
У декабрі, у найтемнішу пору року, окотилася Оленька трійнею. Теща зайшла, покликала Бенедикта подивитися на приплід, проздравила. Він саме лежав, спустошений та дебелий, дожидав сигналу; сигналу не було. Та ла-адно, пішов подивитись.
Діточок троє: одна наче самичка, малесенька, пищить. Другий наче хлопчик, але так одразу й не розбереш. Третє — хтозна, шо воно таке, а на вигляд наче куля — волохате, страхопудне. Кругленьке таке. Але з оченятками. Взяли його на руці, поколихати, легенько попідкидати: "Гоп-ця-ця, гоп-ця-ця! Гопцяцюлечки-ця-ця!", — а воно тільки штовх! — відштовхнулося, та й на підлогу скок, по підлозі клубком прокотилося, та й шусть у шпарину. Кинулися переймать, руки розчепірювать, тубарети, лави рухать, — та де там.
Бенедикт постояв, подивився, наче крізь туман, проздравив Оленьку з благополучним окотом. Пішов до себе. Теща побігла звать Терентія Петровича, шоб подивився, які ж у неї внуки.
Заліг на ліжко, шо аж охнуло та застогнало, — глибоку пролежав у ньому яму за порожні роки, за незліченні безрадісні ночі, — думав, спохмурнівши: якби ж то тільки під підлогу шаснуло, то ще нічого; та хоч би не вилізло, та не почало книги гризти; мо', шпарини позатикати? Мостини вже зовсім нікудишні. Сім'я за день цілі копиці нашкрябує, другим разом ходиш, дивишся — наче волосся з цілої голови на підлогу впало! Не дай Боже, вилізе оте, шо зслизнуло у шпарину, та й шусть у світлицю, де книги стоять. Палітурки поїсть, чи ще шось... Там же клей. А де-не-де й шкіра.
От не було мороки... Та погризе ж, неодмінно погризе! Йому ж нада їсти? Звідусіль іскуству загрози: то од людей, то од гризунів, то од вологи! Який тільки Бенедикт аж до цього дня сліпий та дурний був, як все одно сліпці на базарі: співають-заливаються, а самі у темряві живуть, їм і опівдні темно! Ніякого понятія у нього не було, наче у того червиря! Питання ставив дурні, лоба морщив, рота ширше одкривав, шоб думати зручніше було, а все'дно не розумів.
А чо' це, мовляв, у нас мишаків нема? Чо' це нам мишаків не нада? Та того й не нада, шо жизня духовная: книги, іскуство в нас тут зберігається, а мишак вилізе та нашу скарбницю й погризе! Зубками своїми малесенькими, гостресенькими дир-дир-дир, та й погризе, попсує!
А в голубчиків жизня інша, їм треба на мишака спиратися. Куди ж їм без мишака — та ясно, шо нема куди. З нього ж і борщик, з нього ж і печеня, і сіряка пошити, і міну якусь на базарі зробити, налог сплатити, або ж ясак, — домовий, подушний, пічний, — на все мишак потрібен. Отже, книгу їм у хаті ні в якому разі не можна мать! Тут уже або це, або те.
А чо' іще на жизню духовну кажуть, мовляв, возвишенна? — а того, шо книгу десь вище ставлять, на верхній ярус, на полицю, бо як трапиться таке нещастя, шо тварюка у будинок пробереться, так шоб якнадійніше скарб уберегти. От чого!
А чого в тестя, в тещі, в Оленьки на ногах пазурі? — та все того ж! Духовність стерегти! Проти мишаків на варті стояти! Повз нас не прошмигнеш! Того ж і три огорожі кругом терему понаставлено! Того ж і охорона сувора! Того ж і обшукують на вході! Бо хто б ти не був, хоч би й жених, хоч би й якийсь інший винятковий відвідувач, а теж із собою мишеня пронести можеш, і навіть не помітиш.
Якшо ковтунець у волоссі — воно там може кубельце звити.
Бува й у кишенях.
Бува й у валянку.
До того ж уже ясно — ясніше й не буває, а от не розумів. І Болєзнь не розумів, казна-шо понавидумував; а Болєзнь — вона у головах, Болєзнь — то ж людське нєвєжества, дурота, самовольство, темнота, це коли думають: та-а-а, мовляв, нічого не буде, хай би книга і в одній хаті з мишаком побула. Та да-а-а, книга в одній хаті з мишаком! Навіть уявити страшно!
І ти гля, яка в них, у падлюк, упертість: можна подумать, — їм читати не дають, стіхи там забирають чи есе якесь! А для чого ж тоді государство писців завело, для чого Робочих Хат понастроїло, грамоті навчає, письмові палички видає, бересту обдирає, книжечки берестяні шиє? Йому ж, государству, то тільки морока зайва, клопіт! А все для народу, все для нього! Та налови ж уже собі мишаків, Бога ради, та зміняй на книжечку, та й читай, хай тобі повилазить!..
Стискав од гніву кулаки, качався на лежанці, а в голові все яснішало та яснішало, наче якийсь простір розширявся! Господи! Та зроду-звіку ж так було: і в давнину так само! "Но разве мир не одинаков в веках, і ныне, и всегда?.." Однаков! Однаков!
Здесь, на земле, в долинах низких,
Под сенью тёмных смрадных крыш,
Связала паутина близких,
И вьёт гнездо земная мышь.
Толпятся близкие в долине,
Шумят — но каждый одинок
И прячет у себя в пустыне
Застывший, ледяной комок.
О-он воно шо! І стародавній голубчик туди ж: фуліганив, самовольничав, книгу ховав: десь на морозі, у сирості, скрижанілу, грудкою! Тепер паня-я-ятно!
…Вот в щели каменные плит
Мышиные просунулися лица,
Похожие на треугольники из мела,
С глазами траурными по бокам…
Та пра-авильно, ніяк ти мишака не вдержиш! У всяку шпарку прошмигне!
...Жизни мышья беготня,
Что тревожишь ты меня?
А-а, брат пушкін! І ти туди ж! Теж сочинєнія свої од мишаків беріг! Він напише, — а вони з'їдять, він напише, а вони з'їдять! Тож він і тривожився! Того ж туди-сюди по снігу й роз'їжджав, по крижаній пустелі! Дзвіночок брязь-брязь-брязь! Запряже перевертня, та й у степ! Своє приховував, шукав, де б його сховать!
Ни огня, ни темной хаты,
Глушь и снег, навстречу мне
Только вёрсты полосаты
Попадаются одне!
Схованку шукав, де б його зарить... Все настільки стало зрозуміло, шо Бенедикт сів і спустив ноги з ліжка. Як же ж він і досі... Як же ж це він вказівку пропустив... А оце нещодавно! Шо вони тоді з Лев Львовичом співали!
Стєпь да стєпь круґом,
Путь дальок лєжит!
В той стєпі глухой
Умірал ямщік!
Ну? То чого б це його у степ понесло, як не книгу заховать? — "... у себя в пустыне застывший, ледяной комок".