— От без кінця у вас таке! Мудили горохові... За вогнем не дивляться... На всіх, голубчику, і жару не напасешся! За вогнем — знаєш, аж куди нада ходить?.. А-а-а-а, ото-о-ж... а ноги, либонь, не казьонні. От народ, от народ... Хто інший плюнув би, зарікся з вами зв'язувацця... Ходють і ходють. Самі не знають, чого ходють... Ну, чого тобі? Вогню?
Запитуєш отако, наче сам не бачиш, чого йому треба, і дивишся похмуро, і пащеку на сторону кривиш, наче зранку в роті завонялося, чи наче тебе от-от виверне. А все це по роботі. Должность у тебе, у служивого, така. Голубчик знов заскиглить:
— Бенеди-икте Ка-а-арпичу, засту-у-упничку, ой, ви-и-и-ируч, рідне-е-есенький. Так уже дякуватиму... Так уже дякуватиму... Та чо' ж це я... у мене ж оладочки гаряченькі... десь тут із собою були… охололи трошки... вибачай...
Отеперечки треба буркнути собі під ніс: "Ола-а-дочки...", але, Боже збав, самому не брать — голубчик все знає, він сам тишком-нишком все, шо треба, у куточок покладе, а ти все: "ола-а-адочки...", — сердито так, але не пережимаючи. Шоб голос отако нижче, нижче, і на бурчання перейшов. А сам повагом, з відтяжечкою, совочком жару загребеш і, через плече, голубчикові: "Горщика хоч приніс?..." — "Аякже, аякже, заступничку, ой, виручив, ріднесенький..." — та скількись там йому й одсиплеш. Якшо отак, по-государственому, до роботи ставитимешся, тут тобі й од людей пошана — бач, які в нас пан Істопник строгий! — казатимуть, ще й сурпризи од людей не вибуватимуть. Тільки двері за голубчиком закриються, отак крадькома зирк! у віконце: чи вже пішов?.. і до клуночка. Ану, шо ж він там приніс. Мо' й справді оладочків. Може, сала. Яйце печене. Хто бідніший — просто ржавлі нарве. Теж згодиться.
Ех-х-х, мрії солоденькі!.. А вийшло так, як матінка схотіли. Затялися: три поколения ЕНЬТИЛИГЕНЦИИ в роду была, не допущу прерывать ТРОДИЦИЮ. Ех-х-х, матінко!!! І до Нікіти Іванича пошушукатися бігали, і до хати його за рукава притягували, шоб удвох на батька насідать, і руками батькові перед носом вимахували. Бува, й до вереску доходило. Батько й плюнули: та ооййй... та чорти вас бери, та хай вам... та робіть шо хочете... Але потім не кайтеся.
Тож і вийшло по матінкиному. Вивчив Бенедикт азбуку, або ж, по-научному, алфавіт, напам'ять, — а воно ж неважко: А, Бе, Ве, Ге, Де, Є, можна Йо, Же, Зе, І, Й, Ке, Ле, Ме, Не, О, Пе, Ре, Се, Те, У, Фе, Хе, Це, Че, Ше, Ще, Ъ, Ь, Е, Ю, Я, — а ще, звичайно, наука кожній букві научну назву дає: "люди", чи там "живете", чи там "черв". І ходить тепер Бенедикт у Робочу Хату працювать. Теж робота непогана. Прийдеш зранку, — а там уже натоплено, свічки з мишачого сала засвічені, сміття виметене, — красота. Видадуть йому берестяні книжечки, видадуть сувій, звідки списувать, помітять: од сих до сих, — і сиди собі у теплі, переписуй. Тільки місце для картиночок залишай. А картиночки потім Оленька-голубонька своєю білою руцею наведе: курочку намалює, чи там кущика. Не так, шоб уже сильно схоже, а все одно приємно подивитись.
А списує Бенедикт оте, шо Федір Кузьмич, слава йому, настрочив: скаски, чи може паученія, а ще стіхи. Такі ж у Федіра Кузьмича, слава йому, стіхи хароші, аж часом рука затремтить, очі затуманяться і весь наче раптом ослабнеш і кудись попливеш, чи наче грудка посередь горла стане і ковтнути ніяк. Є стіхи ясні, кожне слово понятне, а є й такі, шо тільки головою похитаєш. Оце нещодавно Бенедикт списував:
Ґорниє вєршини
Спят ва тьмє начной;
Тіхіє даліни
Полни свєжей мґлой;
Нє пиліт дароґа,
Нє дражат лісти...
Падажді нємноґа,
Атдахньош і ти.
Тут усе й дурному ясно. А оці:
Бєссонніца. Гомер. Туґіє паруса.
Я спісак караблєй прачьол да сєрєдіни:
Сєй длінний вивадак, сєй поєзд журавліний,
Што над Елладаю каґда-та паднялса...
— отут уже тільки крекнеш і в бороді почухаєш. А то ще:
Нард, алой і кіннамон
Блаґавонієм баґати:
Ліш павєйєт аквілон,
І закаплют арамати.
Он воно як! Ану, спробуй тутечки розібрацця, шо й куди закапле. Бага-а-а-ато слів усяких знає Федір Кузьмич, слава йому. Так на те він і пает. Робота не легенька. "Ізводиш єдиного слова ради тисячі тон славєсной руди", — так каже Федір Кузьмич. Це він заради нас так карається. А в нього ж і без нас бозна-скільки роботи.
Кажуть, надумав він криву палицю із дерева різати та дугою гнути, а називать її велено буде — карамисла. Та нам все одно, аби панська воля, нехай буде карамисла, а шо й до чого — то не наше діло. І носити на тій дузі дзбани з водою, шоб руки не одтягувало. Може, на весну тії карамисли комусь і видадуть на Складі. По-перше — санітарам, не проти ночі згадані, потім — мурзам, а там, дивись, і нам перепаде. А весна вже й незабаром. Струмочки задзюрчать, квіточки повитикаються, молоденькі дівчата у сарахвани понаряджаються... Як заходишся, бува, мріяти! І Федір Кузьмич, диви, теж сочинив:
О вєсна бєз канца і бєз краю!
Бєз канца і бєз краю мєчта!
Узнаю тєбя, жизнь, прінімаю,
І прівєцтвую звонам щіта!
Тільки чо' це "звонам щита"? Щит же для указів — дерев'яний. Як ото прибиваєш указ чи про дорожню повинність, чи шоб не cміли самочинно сани майструвать, чи в кого які недоїмки, — мало мишачого м'яса здав, абошо, — чи може Складський День укотре переносять, — тоді щит не дзвенить, а глухо так побрякує. Так йому ж нема закону, Федіру Кузьмичу, слава йому. Оно, шо він сам про себе каже: "Гардісь, — мовляв, — таков і ти, пает, і для тєбя закона нєт". Тож і ми йому не указ.
Разом з Бенедиктом у Робочій Хаті другі писці в рядочок сидять. Оленька, голубонька, картиночки малює. Така ж гарна дівчина: оченята темні, коса русява, щоки — як вечірня зоря, от наче завтра вітер буде, — так і розквітають. Бровенята півмісяцем, або ж, як тепер буде велено казать, карамислами; шубка заяча, валянки з підошвами, — мабуть, багатого тата доця; на роботу Оленьку в санях підвозять, після роботи знов сани дожидають, ще й не прості: трійка. Під шлеєю перевертні ногами тупотять, перебирають; корінний норовистий, ще, диви, зубами цапне, а припряжні й поготів. Як ти тут до Оленьки підступишся? Бенедикт лише зітхає та крадькома задивляється, а вона вже знає, цяця: оченятами отако кліпне, а голівонькою отако поведе. Ти ж моя скромниця.