...Оленькина сім'я до весілля готується. На осінь призначено. Жити, кажуть, до нас переїдеш. Підхарчуєшся, сили наберешся, а там і до діла тебе приставимо, до харошого. А які в них, у санітарів, можуть буть діла... і думати не хочеться...
...Чи піти пушкіна подовбать. У Нікіти Іванича, у старого діда, зараз дві мрії безглуздих: Бенедиктові хвостика одрубать та пушкіна на перехресті поставить, на Білій Гірці. І здався йому той пушкін. Труситься над ним, і Бенедиктові велить труситися, благоговіть, чи шо. Каже: "Много он стихов понаписамши, думал, не зарастёт народная тропа, дак только если не пропалывать, так и зарастёт. Вон что Фёдор Кузьмич-то, слава ему, вытворяет: сел на книжки сиднем, да с них и переписывает. Народную тропу мусорит. Всю славу себе хочет, а это мараль. Это нехорошо. Понимаешь ты, Бенедикт, что это нехорошо? А мы с тобой, юноша, идола воздвигнем на перекрёстке, и это будет наш вызов и протест. Работай себе вдохновенно и истово, а если я иногда покричу, то на мои филиппики внимания не обращай"…А як із колоди руця з пальчиками показалася, Нікіта Іванич аж руками сплеснув: талант у тебя, Бенедикт, право, талант! Вот тут ещё маленечко подрежь. Пущай он у нас стоит, головку склонимши, слушает, как мышь шуршит, как ветерок повевает, как жизнь идёт себе куда-то, все идёт да идёт, да всё идёт да идёт, день за днём!.. День за днём!..
...Літо у пишний цвіт убралося, дні стали довші. У пушкіна вже й каптан розпочато. Вдень Бенедикт пушкіна поцюкував, надвечір трісочки — на розпалку, юшечку розігріли, посьорбали, і на ґанок, — ржавлю палити. Палиш, зітхаєш, удалечінь дивишся, голова нічим не зайнята: знов у ній якісь видіння завелися.
Оце знову, прямо надвечір, коли вже зоря на небі жовтітиме, згасатиме, коли туман збиратиметься у низинах, коли перша зіронька на небо викотиться, древ'яниця занявкає з діброви, — оцієї години знову Бенедиктові стала Оленька прецтавлятися. Отак сидить він на ґанку, покурює, дивиться, як у небі зоря згасає; ось уже й повітря стає синє, холодне; тиша підступає, наче хтось поклав тобі ковдру на голову. Шось прошурхотіло у траві, — та й знову тиша. Знизу небо синє-синє, а угорі так рівнесенько жовтим світиться, догоряє; а по жовтому то рожевим мазне, то, зирк, сіра хмарка веретеном простягнеться, повисить-повисить, малиновий краєчок над собою пустить, та й померкне, та й нема її. Наче хтось пальцями водить, зорю розмазує.
А з присмерку знов Оленька виступає, наче намальована у повітрі. Сама трошки світиться, наче каганець, а все крізь неї видно, слабкенько так, каламутненько. А сама гладко зачесана, а проділ світиться. А личко у Оленьки біле-білесеньке, не поворухнеться; а на шийці аж дванадцять разків намиста, аж до самої ямочки на підборідді; і на лобі, і на скронях все намиста, намиста, підвіски теж. А очі у тої Оленьки на пів-обличчя, зверху аж до бровенят доходять, а по сторонах аж до самих скронь, самі темні, а самі блищать, наче вода у діжці опівночі. І дивиться вона тими очима величезними, моторошними прямо тобі в серце, так дивиться, наче шось сказать хоче, та нізашо не скаже. І дивиться, і очей не одвертає, і наче всміхається, чи питання якогось чекає, чи прямо зараз, рота не розкривши, заспіває. А ротик у неї, у Оленьки, червоний, а сама біла, а од того видіння аж прямо жах пробирає, наче то не Оленька, а сама Княжа Птаха Павліна, тільки не добра, а наче когось убила і раденька.
І так Бенедиктові задурманиться-запаморочиться, наче він гонобобелю нанюхався. По ногах, по спині начебто мороз, а у пальцях наче затремтить, задзвенить і мурашки забігають. І у грудях, чи точніше, у шлунку, теж начебто гуде, глухо так, немовби хтось туди кам'яне відро кинув, порожнє. А ота примара, на Оленьку схожа, віями поведе, та й знов дивиться, а очі у неї ще більші стали, а брови чорні дугою, а між бровами камінчик, наче слізка місячна.
Шо вона од його хоче, клята?..
Той пушкін-кукушкін теж, мабуть, женитися не хотів, плакав-упирався, а потім оженився, — та й нічого. Так же ж? Вазньосся више он ґлавою нєпакорнай алєксандрійскава сталпа. У санях їздив. Мишаків боявся. По молодичках бігав. Прославився: ми тепер із нього буратіну ріжемо.
І ми нічим не гірші. Так же ж? Чи ні?
— Иммануил Кант, — повчав Старший Істопник, — и тебе, склонному к философствованию, полезно это имя запомнить, — Иммануил Кант изумлялся двум вещам: моральному закону в груди и звёздному небу над головой. Как сие надо понимать? — а так, что человек есть перекрёсток двух бездн, равно бездонных и равно непостижимых: мир внешний и мир внутренний. И подобно тому как светила, кометы, туманности и прочие небесные тела движутся по законам нам мало известным, но строго предопределённым, — ты меня слушаешь? — так и нравственные законы, при всём нашем несовершенстве, предопределены, прочерчены алмазным резцом на скрижалях совести! огненными буквами — в книге бытия! И пусть эта книга скрыта от наших близоруких глаз, пусть таится она в долине туманов, за семью воротами, пусть перепутаны её страницы, дик и невнятен алфавит, но всё же есть она, юноша! светит и ночью! Жизнь наша, юноша, есть поиск этой книги, бессонный путь в глухом лесу, блуждание наощупь, нечаянное обретение! И наш поэт, скромный алтарь коему мы с тобой воздвигаем, знал это, юноша! всё он знал! Пушкин — наше всё, — и звёздное небо, и закон в груди!
— Гаразд, — сказав Бенедикт. Кинув недопалок, затер личаком. — Хрєн із вами, Нікіто Іваничу. Рубайте хвоста.
І ліг упоперек лавки.
РЦИ
Звіринець у тестя великий, прямо тобі вулиця, а з обох боків кліті та загорожі. Спершу хлів просторий, а у тому хліву стійла, а в стійлах перевертні. Волохаті, чорні, — страшне. Вся шерсть на боках ковтунами звалялася. Морди хамські. Хто боком о пруття чешеться, хто пійло зі дзбану хлебче, хто сіно жує, хто спати завалився, а троє у кутку в берестяні карти дуються, перелаюються.
— Ты что, опупел, с бубей ходить?
— Помовч мені там!
— Ах так, значит. А вот тебе подкидон!
Тесть незадоволений, пазурями пошкріб.
— Знов у карти граємо? А стійла не чищені!
Перевертням — хоч би хни.