— А шо ж за діло за таке? Стовпи ставити?
— Лучше даже... Хочу памятник Пушкину поставить. На Страстном. Проводили мы Анну Петровну, я и подумал... Ассоциации, знаешь ли. Там Анна Петровна, тут Анна Петровна... Мимолётное виденье... Что пройдёт, то будет мило... Ты мне помочь должен.
— А шо воно за пам'ятник?
— Как тебе объяснить? Фигуру из дерева вырежем, в человеческий рост. Красивый такой, задумчивый. Голова склонена, руку на грудь положил.
— Це як мурзі кланяються?
— Нет... Это как прислушиваются: что грядет? Что минуло? И руку к сердцу. Вот так. Стучит? — значит, жизнь жива.
— Пушкін — це хто? Тутешній?
— Гений. Умер. Давно.
— Шось із'їв, чи так ото?
— О Господи, твоя воля!.. Прости, Господи, но что ж ты за дубина великовозрастная!.. митрофанушка, недоросль, а ещё Полины Михайловны сын! Впрочем, я сам виноват. Надо было тобой раньше заняться. Ну вот теперь мне будет дело на старости лет. Поправим. Профессия у тебя хорошая, ты начитан, — да?
— Аякже, Нікіто Іваничу! Читать люблю — страшне. Вобше іскуство. Музику обожаю.
— Музыку... Да... Я Брамса любил...
— Брямсь я теж люблю. Аякже.
— Откуда же ты можешь знать? — здивувався старий.
— А хіба ні! Хе! Оно ж, Семен, — знаєте Семена? Шо у його на Мусарнім Пруду хатинка? Поряд с Іван Гов'ядичем? Отак — Іван Гов'ядича хатка, а отак — Семенова? Направо, там, де яма глибоченька?
— Ну, ну, так что ж этот Семен?
— Так він, як оце накваситься, то таку громку музику грає: відра, горщики догори денцем поперевертає, та й давай по їх палками гамселити, — тумпа-тумпа, тумпа-тумпа, а тоді по діжці, по денцю тільки: хрясь!!! — та й вийде брямсь.
— Да-а-а...— Нікіта Іванич зітхнув.
Посиділи, помовчали, покурили. Їй-бо, приємно про музику думати. Або про співи... Нада буде Семена на весілля запросить. Вітер дмухнув, підкинув іще сніжної крупи.
— Мо', вже й підемо, Нікіто Іваничу?.. Бо в мене хвостик мерзне.
— Какой хвостик?!
— Какой-какой, — обнаковенний. Той, шо ззаду.
НАШ
От тобі й маєш. От тобі й на! Людина припускає, а Господь допускає.
Зємную жизнь прайдя да палавіни,
Я ачутілса в сумрачнам лєсу!
Утратів правий путь ва тьмє даліни!
Жив собі, жив, під сонечком радів, під зірками печалився, квіточки нюхав, мрії розкохував приємні, — і раптом отаке. Прямо тобі драма! Ганьба і драма, — та такого жаху, мабуть, ще ні з ким і не траплялося, навіть із калабком!!!
Бенедикт все життя жив і пишався: оно, який я повний та гарний; і сам знав, і люди казали. Личка свого, канєшно, людині не побачити, хіба шо в миску води налити, свічку запалити, та й дивитись. Тоді нечітко, але шось-таки побачиш. Але ж тіло, осьо ж воно. Його ж кругом видно. Осьо руки, ноги, осьо пуп, цицьки, осьо уд срамний, осьо пальці всі, на руках та на ногах, — і все без щонайменшої вади! А ззаду шо звичайно має буть? — ззаду дупа, а на дупі — хвостик. А раптом Нікіта Іванич тобі й каже: у людей хвостика нет и быть не должно! Та як це так?! То шо ж воно тоді, Паслєцтвіє?!
Раніше, канєшно, у Бенедикта хвостика не було. В дитинстві все було на попі гладенько. А як став підростать та як почала в ньому чоловіча сила грать, отоді й хвостик виткнувся. Бенедикт думав: так воно й має буть; цим, мовляв, чоловік од жінки й відрізняється, шо у нього, бач, все назовні росте, а в неї все всередину. Борода ж, або волосся на тілі теж спочатку не росли, а потім виросли, і диви, як гарно.
Та він же ж пишався своїм хвостиком! Гарний такий хвостичок, біленький, міцненький; завдовжки, скажімо, з долоню буде, чи трошки більше; якшо Бенедикт задоволений, або радий, так отой хвостик туди-сюди помахує, а як же інакше? А якшо страх якийсь, чи туга нападе, — хвостик якось отако піджимається. Завжди по хвостику знать, у якому людина настроєнії. І шо ж, тепер виявляється, шо то ненормально? Неправильно? Бляха-муха!.. То може й срамний уд, пуденціял по-книжному — теж неправильний? Нікіто Іваничу, подивіться!
Нікіта Іванич Бенедикта оглянув, та й собі засмутився. Каже: Нет, уд у тебя правильный, прекрасный и здоровый, числом один, такой бы да всякому, а хвостик тебе совершенно не нужен, и даже удивляюсь, как это ты, мечтатель и неврастеник, раньше не всполошился. И говорил ведь я тебе: меньше мышей есть надо! И давай я тебе его сейчас же ампутирую, а это значит, возьму топор да и отрублю. Тяп.
Нє!!! Страшно!!! Як це: атрублю?! Як все одно руку, чи ногу! Нє, ви шо! А він: давай, давай, может, у тебя вся дурь-то, все неврозы от хвостика!.. Нє, нє! Не дамся!
А як же ж тепер женитись?! Як Оленьці-красунечці у очі подивитись? Бо женитись — це ж не тільки оладки та вишивання, та по саду-городу попід руку прогулянки, це ж і штані знімати! А Оленька гляне та й злякається: ой, а шо це, га?! І шо ж тоді?! Але ж жінки: Марфутка, та Капіталінка, та Вєрка Крива, та Глашка-кучеряшка, та ще багато, — нічо' йому такого не казали, ніяких там жалоб, чи там невдовольствія не виражали. Навпаки, тільки й нахвалювали! От дурепи неграмотні! крім любощів, нічого знати не бажають!
То й шо ж тепер робить: адже діло наполовину зроблене, він, можна сказать, вже й посватався, вже й у гості до родаків напросився, і з Оленькою вже домовлено, і день призначений, коли до хати приходити, кланятись, знайомитися! Добридень, дорогенькі, хочу на вашій дівці оженитися! — А хто ти такий будеш і у чому твоя перевага? — А буду я Бенедикт Карпів, Карпа Пудича покійного синок, а той Пуда Христофорича, а той — Христофор Матвеїча, а чий отой Матвій та звідки — не знаємо і не згадаємо, було, та спливло, у тьмі віків загубилося. А в тому моя перевага, шо молодий та здоровий, та собою гарний, та робота у мене хароша, чиста, а самі знаєте... — А чи не брешеш ти нам, Бенедикте Карпичу? — А не брешу. — А чо' це в тебе, Бенедикте, ім'я собаче? Чи то може не ім'я, а прізвисько?.. А чо' це тебе собачим ім'ям нарекли? Яке твоє Паслєцтвіє?..
От тобі й драма.
Ой, та мало там чого, та хіба мені діло, шо в інших голубчиків теж Паслєцтвія бувають: волосся зайве, та висипи, та шишаки-пухирі! Пухирі — на воді пузирі, лопнуть, — і нема. Ріжки та вушка, та півнячі гребінці теж нікого не прикрашають, але ж мені хіба до того діло! Своя болячка — хоч би не померти, чужа болячка — само пройде! Та й нема у ріжках та вушках секрету ніякого, кожен бачить, люди й звикли. Ніхто й не сміятиметься: агов, а чо' це в тебе ріжки! — вони завжди тут були, ріжки, око й не бачить. А хвостик — він начебто секрет, — таємний, або ж інтимний. Якби ж отой хвостик у кожного був, то воно й не страшно. А якшо в тебе одного, — то вже сором.