Потупила своє єдине око. О-о, яка-а-а... Бенедикт аж спітнів. Які розмови хвилюючі... Прямо на роботі...
— Та вже ж не маленький... Ніхто ще не нарікав... Всьо чуствую тонка... А відкіля ви знаєте?.. Який у мене пуденціял?
— Ну... цього ж не приховаєш...
— Хтось ляпнув, чи шо?
— Авжеж, ми частенько про вас розмовляємо... у своєму колі, ну, ви розумієте... свої думки висловлюємо... Всі згодні: у вас прекрасне развітіє...
— О-о-о?!..
— Так, так... Од вас багато чого можна чекати.
— Гм... а шо ж воно за коло за таке?
— Свої люди... близькі. Ви з деякими знайомі...
Так він і думав. Жінки!.. Ото посідають у коло, та й давай про своє, про женське балаканину розводить. Хто, та з ким, та коли. І Бенедикта, бач, обсуждали! Хвалили!..
-...одкриваємо один одному свої маленькі секрети, — шепотіла Варвара Лукинишна. — Ділимось.
?!?! Ич! Як це в них заведено! Па-аня-я-я-ятно... шо ж... люди одинокі...
— І багато вас там? У тому колі?
— О, зовсім невеличка група, десь може шестеро... Не дуже часто збираємось, але ж абщєніє інтенсивне, дуже, як би сказать, тісне...
— Та я думаю, вшістьох... ви на підлозі, чи як?
— Та нашо, хто де...
— А як же ж ви тоді...
— Розміщуємось? Хатка в мене й справді мініатюрна, шо там казать. Як усі зберуться, ви не повірите, мало один у одного на головах не сидимо!
— Он воно як... Я прийду, — квапливо сказав Бенедикт. — Прийду, чекайте.
Так!.. Швиденько баню протопить, напаритись, потім ржавлі дзбанок взяти із собою, — не з порожніми ж руками у гості, — потім... а потім буде видно. Ой, шо буде!.. Бігом усіх проздравить — і додому; Шакал нічого не скаже, — наказано ж сьогодні абияк працювать. Бенедикт вклонився сирітці Ксюні:
— Желаю вам Жена і Мати і Бабуся і Плем'янниця чи ще там якась Манюня щастя в жизні успєхав в работє мірнава нєба над галавой.
А зраділа!
— Скільки вже разів сьогодні чула, а все одно приємно! От би кожен день так!
Шакал на неї зі свого кутка покосився: о, вже й самовольство. А нема шо й казать: сьогодні велено тільки проздравлять, а не кривдить. Завтра їй, мабуть, випише.
— А приходьте до мене ввечері оладки їсти.
— Та я зайнятий.
— От шкода. А оладки в мене такі ж пишнесенькі!
— Не сумніваюсь.
І ця туди ж: натякає. Оладки в неї, бач, пишнесенькі!.. Чи може і туди, і сюди?.. У два кінці вспіть?.. А Оленька зі свого тубарета поглядає... Нада ж Оленьку проздравить. З іншими розмова легка була, а з Оленькою стало якось ніяково: сторопів, коліна ослабіли. Підсів до Оленьки, пробурмотів:
— Желаю вам Жена і Мати і Бабуся і Плем'янниця чи ще там якась Манюня щастя в жизні успєхав в работє мірнава нєба над галавой.
А Оленька засміялась так тихенько:
— Яка ж я вам жона?..
— Та в Указі ж...
— А без Указу?..
Бенедикт знову спітнів: от тобі й Женський День, Бабський Празник, от до чого все це ведеться... От тобі й Федір Кузьмич, слава йому... Зараз вона його на оладки покличе...
-... шо, нема щастя без Указу?
— Оленько... Оленько, хочу щастя без Указу...
— Ну, то й…?..
— Пропоную вам руку, серце і пуденціял, — прошепотів Бенедикт. Сам од себе таких слів прекрасних, страшних, не чекав: вирвалося.
— Беру, — прошепотіла й Оленька.
— Берете?!..
— Беру... Я все беру...
Помовчали... Шо ще треба казать... Серце так і калатало... Ой, зважився!.. Зважився! Який тільки день сьогодні!
Федіру Кузьмичу — слава!
Прощавай, значить, життя холостяцьке! Недовго й погуляли, Бенедикте Карпичу! Та й харош уже! Нада б уже й посурйознішать. Бенедикт додому бігом біг: ще рано, жар у печі не прочах, набрать і баню протопить... Оно: щитай, з того году не мився! По-новому, канєшно, стилю. Раніше Новий Год був Первого Єнваря, по-старому, а зараз перенесли, тож і виходить... Біг, жіночкам зустрічним кланявся, — незвично якось, а нада. Проздравленіє викрикував. Бажав усім щастя в жизні. Нікіта Іванич попереду йшов, колоду на собі тягнув, — і йому жартома гукнув: "Мірнава нєба над галавой, Нікіто Іваничу! Шоб ні дощичка, нічого!" — діда аж пересмикнуло, обернувся, та й плюнув. А-а-а, то ж він думає: Бенедикт його за жінку прийняв!.. Та то просто жарти такі!
Оленька у другій слободі живе... не в нашій... Ми осьде, а вона — оно аж де. Домовились на Майський Вихідний до неї в гості: з батьками знайомитись. Дай-то Боже, погода буде гарна, ясна... Мірнава нєба над галавой!.. Не така, як сьогодні: грязюка, мряка...
Пробіг мимо саней, шо зовсім вгрузли у багнюку: марне діло у таку погоду кудись їхати. На узбіччі перевертні волохаті: трійка. Відпочивають, валянки поскидали, ржавлю покурюють, услід голубчикам зубоскалять. Побачили Бенедикта і аж заржали:
— Убежим от инфаркта!..
— Не догоню, так согреюсь!
— Давай бігом, гараж закриють!
Тварюки безсовісні. Чіпляються до людей. А одгавкувацця — Боже збав: їхня лайка крепша за нашу. Ніхто з ними не зв'язується, з перевертнями.
З гори та на гору, та по провулочках, де й городами, де й через тин, дорогу скоротити, — додому добіг, засуви зняв, та скоренько в хату, та заслінку в печі шарпонув: тліє! Тліє, голубчик! Встиг! Бігом ржавлі, та скіпочок, та полінце; та роздмухати вогонь, нехай грає; а як заграє, до бані його перенести. Та води понаносить, та віник торішній кажись у сараї валявся, та мочалка десь тут зовсім нова... десь тут була... От був би зараз жонатий, прибіг би з роботи, — а все вже готове, павуки повиметені, віник розпарений. Так то воно так, а тільки жонатому по молодицях не дуже-то... "А куди це ти, Бенедикте, проти ночі?" — "Та нада мені... про іскуство побалакать..." — "Та вже бачу!.. Теж мені, іскусник!.." І віником його, віником... Та невже ж вони з Оленькою битимуться? Ні-і-і, у них усе буде по-харошому, а як же ж інакше.
Отак прийдеш — все вже наготовлене, а тільки тієї свободи вже не буде. Ну то й нехай. Зате жінка красивенька! А свобода — шо ж свобода... От зараз він свободний, а мочалки ніяк не знайде, — невже поцупили? Та ні, знов пощастило: знайшлася мочалка, у бані під каменем була; трохи поцвіла, зате знайшлася. Та шо за день сьогодні: прям одне до одного.
Отож напарився всмак. Всього себе мочалкою розтер, віником вишмагав, аж червоний, обдивився себе з усіх боків, куди око бачить: красень! Трапився б зараз якийсь сусід, зиркнув би у віконце, — позаздрив би. Бенедикт аж сам собі позаздрив. Тож і не дивно, шо його жінки вихваляють: "прекрасне развітіє, багато од вас чекаємо!" Чекайте, а я оце тільки обітруся — і до вас. А всі шестеро зберуться, чи як?.. Нічо, дасть Бог, справлюся! На головах сидять... от-т уже!