Ат зарі раскошний холад
Пранікаєт в сад,
— це Федір Кузьмич таке сочинив.
Садків у нас, канєшно, нема, це може в мурзи якогось, а от шо холодно, — то справді. Проникає. Валянки продірявилися, нога сніг відчуває. Отак бігом-бігом, через Поганий Мосток, підтюпцем на гору, потім знову вниз, повз кахінорську слободу. Якшо кахінорець якийсь висунеться, кинеш у нього каменюкою, собі на розвагу, наче й зігрієшся, і далі бігом. А тому кинеш, позаяк ті кахінорці не по-нашому балакають. Бал-бал-бал і бал-бал-бал, — і все, і геть нічого не розбереш. А чо' вони так балакають, чо' по-нашому не хтять, — хто ж їх знає. Може, навмисне. А може, то в них звичка погана, таке теж буває.
Та й то казать, самі собі шкодять. Шо вони там своєю кахінорською мовою сказати можуть? По-нашому ж наскільки ліпше: сів, обмізкував, не поспішаючи: отак, мовляв, і так; оте, мовляв, і те. І все ясно.
А ці — диви, які уперті. А дехто каже — то їм носи заважають; мовляв, та вони б і радесенькі сісти та й побалакать по-нашому, але ж, бач, носи. Носи в них аж до підлоги, — їй-бо, чисте посміховисько. Таке в них Паслєцтвіє.
Наші, як нема чого робить, бува, зберуться надвечір біля кахінорської слободи, тини пообсідають, головами вертять, регочуть. Мовляв — агов, кахінорці, чо' носи позапускали, мо', личаки нюхать?.. А ось ми зара вам носяри й повідрива-а-аємо!.. А ті, бува, як забігають, та такі ж сердиті, — сміх, та й годі — віконниці зачиняють, дітей у хату заганяють, і тільки бал-бал-бал! А як поцілиш такому камінцем у лоба, він айййй! — і за шишака не руками, а носом хапається, ну це вже во-обшє, хлопці наші аж падають з тинів.
А Іван Гов'ядич, отой, шо в його на Мусарнім Пруду хатинка, — він настільки такі жарти полюбляє, шо камінцями аж наперед запасається, — нариє в себе на городі та в діжки посклада. Хлопці, як зібралися до кахінорців, ніколи його не обминуть, а він уже знає, у віконце виглядає. Стой, ребята, меня возьмите, сам не дойду!
У Іван Гов'ядича Паслєцтвія аж прямо непомірні. Голова, руки, плечі, — все таке міцне, гарне, могутнє, за три дні, як-то кажуть, не обсереш, а одразу під пахвами — ступні, а посередині — вимя. То Нікіта Іванич таке казав: "вымя", а ми й слова такого не знаємо, та й здалося воно нам, ще й у книжечках того слова нема, а по-нашому то цицька.
Звичайно, всякого трапляється. Якось надумали наші йти дражнити кахінорців, посадовили, хто ходячий, Іван Гов'ядича на плечі, а той дві повні шапки камінчиків набрав та й співає, — а який він тільки майстер старовинні пісні співать, бува, як заведе: "Эх, Дуня, Дуня, Дуня, Дуня, Ду, била Дуня Ваню колом на леду!" — а сам і плечима поводить, і очима підморгує, зуби білі аж виблискують, — ой, же ж молодець! — отож він собі співа, а кахінорці вже й зачули, вікна-двері позачиняли, поховалися, тільки чиєгось діда забули на подвір'ї. Ясне діло, тому дідові за всіх разом од хлопців перепало. А той капосний дід як розсердився і своїм носом та каменюку хвать! — прям наче рукою, — та я-як зацідить Іван Гов'ядичу по вимені. Той тільки: йопсь! — і лежить. А хлопці наші теж розсердились: та шо ж це, наших б'ють, — та й пів-слободи кахінорцям зруйнували вщент.
Та то більше на празники буває, коли всі в настроєнії, а в будень кожному хвата роботи, наші на службу государеву ходять, потім борщ варять, чи ржавлю палять, а кахінорці з мишачих хвостів гаманці плетуть, кошички, та такі ж майстерні, хитромудрі, — а потім на базарі вимінюють. А більше вони, кахінорці, ні на шо не здатні.
Тож повз їхню слободу пробіжиш, чимось кинеш, чи ні, — і на трясовину. За тиждень ржавля молоденька підросла, руденька, чи наче з прозеленню. Таку палити добре. А стара вже трошки буріша буде, ту частіше на фарбу, чи на бражку збирають. Отак сухого листочка візьмеш, дрібної ржавлі натопчеш, самокруточку скрутиш, та й постукаєш до когось у хату, позичити вогню.
Як одразу по лобі не дадуть, то, може, побурчать, та й зглянуться, — позичать тобі вогню. Йдеш собі, попихкуєш, і наче й тепліше стало, і наче ти й не самотній, і наче в голубчиків, які тобі стріваються, рила не такі звіроподібні.
ЖИВЕТЕ
Бенедикт на вдачу непостійний, та то він і сам уже знає. День на день у нього не схожий. То, бува, зранку, — прям така бадьорість, наче такої й зовсім не буває, кожна жилочка так і напружиться: е-ех!!! Пів-світу, думаєш собі, зверну. Тоді охота шось руками робить. Отож якусь-таку собі роботу на сьогодні й вишукуєш: чи рубать, чи тесать, чи шось по хазяйству, чи там сокиру, дзбан змайструвать, відро, може, видовбать. Колись отак дюжину балок для крівлі вистругав. Їй-бо! От не збрехать, дюжину! Ну не дюжину, так три. Все одно багато. І співать охота. На все горло.
А то нудьга плаксива нападе. Це частіше надвечір. Особливо восени, а взимку — так мало не щодня. Та й влітку теж буває.
Оце ввечері, як сонце вже сідатиме, — за хвилясті лани, за сині гори, за далекі ліси, де ніхто й не походжав, — коли тіні довгі ляжуть і тиша наче підступить, — отоді воно й трапляється. Сидиш собі на ґаночку, покурюєш, із сусідами перелаюєшся. Мошкара в повітрі товчеться. Ось уже й пташки та лісові страхіття, всі разом, наче примовкли. Наче хтось пройшов і пальцем покивав. А потім знов усі разом почали, але вже на інші голоси, на нічні. З діброви шерехтіння чутно, кулдикання, чвакання, а то, бува, як засвирищить, чи як занявкає моторошно.
Сусіди кажуть:
— То русалка, хай їй чорт.
А другі:
— Щас. Прямо. То древ'яниця, у неї тама кубло.
Тут якась дурна молодичка всунеться:
— А може, то сліповран.
Всі на неї як накинуться:
— Отож ти й дурна!!! "Сліповран"! Сліповран без голосу, на те він і сліповран!
Молодичка дурна знову ляпне:
— Та може він і сліпий, а голосяка в його, наче в димарі гуде. Я ж чую, не глуха.
Всі:
— Та він і сліпий краще за тебе бачить! Шо йому нада, він добре бачить! У його ж уся сила в па-азурях! А не в го-олосі!
Хазяїн — молодички тієї чоловік — замічаніє їй робить:
— Харош уже, жінко, погомоніла, — та йди собі. Їсти вари, чи шо. Забагато балакати стала.
От наче все, як завжди: сидять, гомонять, мислі сообчають, сумнєнія в природі виражають. А Бенедиктові зненацька чогось так погано зробиться! Наче отуто, в середині, печія припече, а кругом тієї печії, — наче мороз. І у спині теж начебто незручність. І за вухами ниє. І слина гірчить.