Зірву я гілочку із винограду, Що її вітер ізломив. Я не забуду того словечка, Що мені Ваня говорив. Говорив Ваня: "Ти моя, Галю, Ти моя, Галю дорога,— Давай розлучимося з тобою, Щоб було легше ворогам".— "Не хочу, Ваню, цього я слухать, Не хочу, Ваню, без тебе жить. 3 тобою, Ваню, мій рідний маю, Серце сміється, серце кипить",— "Не хочу, Галю, цього я слухать, Не хочу серця переривать,
А щиру правду тобі говорю, Що буду тебе я покидать".— "Коли ж це так, то я побігла Туди, де в'яжуться човни, Де тихо плещуть об берег хвилі, Де вічний морок, де серце спить". Побігла Галя, і все затихло, І стала тиха тишина, З'явивсь і Ваня на бережечок, Витяг платочок із рукава: "Забери, Галю, ти цей платочок, Це той платочок, що ти дала". Ваня до Галі так і полинув, Щоб їх там парочка була.
— Ви побачите,— казав він нам, коли ми залишилися самі,— вона вивчить його напам'ять, і неодмінно підбере на голос, і буде співати. Я двадцять п'ять літ мандрую між людьми і з одного погляду бачу, що кому треба. А треба їй про кохання, і щоб було лірично і чуло. Якщо я не дам їй цього, вона й сама придумає й саме те, що їй треба.
Справді, другого дня весь Галин курінь виспівував уже цю пісеньку.
Поволі підтягати почали й ми, причому фальшивив найбільше поет. Він задоволено сказав:
— А знаєте, я таким способом пустив межи люди з двадцять романсів, і всіх їх мав нагоду перечитати в фольклорних збірках, як витвори народної музи. Це, звичайно, шахрування з мого боку, але, їй-богу, воно мене тішить, хоч гонорару за це не платить ніхто ні копійки.
Цікаво, що Поля найменш з усіх нас поважала поета.
51
їй рішуче не імпонував його благенький костюм, і, як і редактори, вона за його пісню не заплатила б йому ні копійки. Вона так і казала:
— Що ж воно за людина, щэ у нього немає ніякої професії, оті хіба треньки-бреньки! Подумаєш, поет! — І зневажливо гукала: — Поете, ідіть вже їсти картоплю. І помийте, будь ласка, руки!
Вона була велика чепуруха.
Поет ставився до неї, як і до всіх, привітно, ніби ке помічаючи грубості і нечемності, слухняно миз руки, але картоплі в мундирах чистити не вмів. І Поля знову казала, не ховаючи зневаги:
— Господи, і цього не вміє робити! Дайте я вже почищу. Зате їй імпонував вчений. Він був огрядний, вродливий
з лиця і умів чудово говорити.
— Здрастуйте, Полю. Я за вами так скучив. У вас голубі очі, і ви, будь ласка, не кажіть мені, що це не так.
Поля казала:
— І зовсім у мене не голубі очі, а темно-голубі. Вчений питався:
— А що вам снилось, Полю, сьогодні? У вас червоні щоки. Вам мусив снитися гарний сон!
Про вченого Поля казала:
— Самостійний мужчина. Пікантний.
52
Був похмурий день; дощ не йшов, але хмари клубочилися над самою землею. їх поділ зачіпався за дерева і тягся нескінченними пасмами над нашими головами.
Година стояла нельотна, і того дня ми найменше чекали появи німецьких розвідувачів, які щодня точно об одинадцятій годині пролітали над нами на схід і тією ж дорогою поверталися назад.
По звуку мотора ми навчилися розрізняти наших і чужих і вигадували способи, як би ми рятувалися на випадок ворожого нападу.
У нас з'явилися два кулемети й зенітка. На ожередах і шпилях ми виставляли сторожу. Наш гігантський рів до самого обрію перерізав степ. Через тракторів і коней з усякими волокушами розтягали по степу викинутий з рову грунт. І от коли ми найменше сподівалися нападу, з шлейфа білої хмари над дорожньою будкою вирвався літак.
Взагалі кожен з нас, може, й не раз у своєму житті чув, як строчить кулемет, але то було або десь далеко, або в кіно, а тут кулемет застрочив над нами, поціляючи в нас.
53
Все це було так несподівано, що ми не встигли налякатися і не всі навіть попадали. Я впав тому, що мене за полу потягла тітка Настя, і в свою чергу закричав на тих, хто ще стояв біля мене.
Підвівшися, я побачив лише синю тінь, що зникала у новому шлейфі хмари. Ми ще не навчилися боятися і посхоплювалися з землі більше здивовані з несподіванки, ніж налякані. Нам пощастило: ніхто з людей не був поранений.
54
Тим часом літак напоровся на наш кулемет, замаскований під ожередом. Кулеметник спрожогу всадив у нього чергу. Я бачив, як літак падав уже далеко від нас. Ще в повітрі він розпався на куски. Вони палахкотіли, як гігантські віхті соломи.
Другого дня ми жадібно чекали зведення Радінформ-бюро 10, але там лише скупо повідомлялося, що за день збито стільки-то ворожих аеропланів. І все.
Жодне слово не натякало на подію, що відбулась у нас на окопах.
Тітка Настя застерігала:
— Оце збили одного гада, тепер він нам не дасть спокою!
55
Це була правда.
Щодня то там, то там строчили наші кулемети, гриміли зенітки. Ми навчилися розосереджуватися; потім це нам набридло і ми почали робити захистки у самому рові: залишали хитро-умні простінки, куди можна було б залягти в разі небезпеки.
Дівчата поскидали з себе яскраві хустки.
56
І от загупала наша зенітка: в груди вдарила хвиля повітря, зупинила і кинула назад. Я впав навзнак.
57
Потім я натикався на трасі на шматочки сталі, одірвані од цілості силою вибуху. Здебільшого довгасті з зубцюватими краями, вони немічно лежали на тому місці, де їх залишила сила поштовху. Я дивився на них і думав: "А що справді залишилося б від моєї голови, від моєї руки або ноги, коли б ця залізячка черкнула по них?"
58
Ми наткнулися на якусь жінку: вона сиділа, поклавши руки на коліна, і все проказувала:
— Ой боже мій, о господи!
— Ви поранені?
— Господи, який жах, який жах!
Ми з Левком підвели її: вона була неушкоджена. Вчений зустрів нас словами:
— Ви живі? Слава богу!
Галя держала в руках черевик: каблук геть відірвало.
Полю і ще кількох дівчат присипало у рові землею: їх врятувало те, що бомба розірвалаея за недокопаною перетинкою рову. їх приглушило. І ось тоді серед нас з'явився поет.
Він був спокійний, тільки обличчя освітлювалося якимсь глибоким внутрішнім світлом; посміхався уважливо і співчутливо, як лікар у лікарні, що приносить надію на близький кінець ваших мук.
Він і був лікарем із освіти, хоч ніколи не практикував і ніколи не говорив про це. Я не знаю, чи поет щось тямив у лікуванні, однак він підійшов до Полі, почав опитувати її, оглядати.