Кінчався вересень 1941 року

Страница 4 из 9

Сенченко Иван

Я читав, поки не стемніло, потім лежав і мріяв, перебираючи в спогадах своє давнє й минуле. Чудно! Воно ніколи не мало наді мною влади. Минуле не вабить мене і не бентежить. Я — сонцелюб. Я живу повним життям тільки влітку, тільки тоді, коли шаленіє сонце. Осінь і зима для мене тільки чекання; от вони пройдуть, і я знову заклубочуся у вихорі життя.

Але сьогоднішній день так збентежив мене, і оце поле, що його я так давно вже не бачив, і цей осінній дощ, і ці неприбрані копи, і ці снопи, які я так холодно й грубо витягав із полукіпків,— все це закинуло мене на багато років назад.

Я знаю землю і ціну людській праці.

Вони мені кидають: "Чиясь власність!" Я знаю більше: це — труд, це те, чим живуть людські серця, бо живуть вони і справді квітнуть тільки в труді. І немає більшої радості, як радість труда. 1915 року, коли мій батько пішов на війну, я вперше самостійно вийшов на поле. Я йшов з косою, а поруч мене — мама. Вона навчала:

— Поки не втягнешся, не дуже хапайся — руки покалічиш. Потім під'їхав дід Олександр. Він був круглий, як м'яч.

22

Дід оглянув мою косу — споряджав я її сам. Бажаючи взяти справжню ручку, косу я випростав. Мені було п'ятнадцять літ, і я без страху дивився на світ. Дід взяв молоток і постукав ним по кіссю біля п'ятки. Коса стала під гострий кут.

— Нащо ви? — вирвалося у мене одним подихом із грудей.— Я витягну, хоч би вона була ще простіша!

— Не дмухай гостро, бо вріжешся,— відповів дід Олександр.

Я взяв це до уваги, але щойно дідова повозка закуріла по дорозі, я о де тукав косу назад.

Немає приємнішого відчуття у роботі, як відчуття своєї власної сили. Я йшов вперед напролом. Я милувався з своєї ручки і не міг намилуватися: вона була така ж широка, як і у батька, як у діда Олександра, як у дядька Івана, мого найближчого сусіди.

Старанно, з потроєною пильністю я виносив грабки так, щоб покіс лягав рівно, ніби по шнуру, стебло до стеблини на всю довжину гін. А ті гони! Які ж вони довгі — цілих сто двадцять сажнів, двісті п'ятдесят метрів!

Переді мною стояла стіна пшениці: я замахував креою і відтискав її щоразу вперед; вона хилилася і знову випробовувалася; я клав її на грабки і виносив геть, не знаючи втоми.

Ні, вона, втома, була! Я тільки не зважав на неї. Заносячи косу, що вона аж свистіла, я змагався з собою.

Як же ж палило сонце, як було мало вітру! Спітніла сорочка прилипала до спини; я чув, як під нею котився піт по моєму тілу. Я надівав бриля і скидав його: він не рятує ні від чого; в ньому ще жаркіше.

23

Я одкладав косу і підходив до кубушки з водою. Вона була тепла і пахла соломою. Мама в короткі перепочинки наспівувала мені модної тоді пісеньки: "Ой у полі робить непривична, а од сонця болить голова!"

День розростався, як рік; піднімалося сонце; біла хмаринка, що часом напливала на нього, на хвилину давала затінок і прохолоду, я відчував її всією своєю істотою!

Того дня я скосив до полудня чотирнадцять сажнів, що дорівнює трьом чвертям гектара. Руки мої набрякли і взялись пухирями. Я почував, що стомився, але втому тамувало почуття гордості. Я не підкачав. Я — сильний!

На ранок другого дня мої руки стали наче не мої.

Боліли в піджилках ноги, боліли мускули на всьому правому боцТ тіла.

Потім перестало боліти, і я вимахував косою од сонця до сонця і відчував, що міг би так робити без кінця.

Мені було дуже приємно, що труд не страшний для мене, і я не без гордості чув, як казали сусіди: "О, то, брат, росте косар куди твоє діло!"

Я з любов'ю дивився на скошене поле, на оті всі полукіпки і снопи, розкидані по стерні, бо вони були часткою мене самого: я скосив їх і позносив своїми руками...

Тепер таких полукіпків я бачу навколо тисячі. їх кинуто в полі. їх накосили і позносили такі ж самі хлопці, як і я; їх пов'язали такі самі жінки, як моя мама й сестра, їх труд знецінила, знищила війна; війну накинув нам пройдисвіт Гітлер 4. Я ставлю себе на місце колгоспника, що цілий рік віддав цій землі. Які думки приходять тепер йому в голову? Чим він живе, які почуття тривожать йому душу?

24

Війна. Вона йде по нашій землі, по нашій ниві. Як тяжко думати про це. А втім, шлях наш ніколи не був встелений квітами. Що ж, будемо сподіватися, що й у цьому бою ми зуміємо вистояти.

Так я лежав і думав, аж поки до моїх вух не долетіла жіноча пісня. Я визирнув з свого куреня: мокре небо і мокре поле, мокрі копи, мокра земля!

Я вийшов і прислухався. Все небо було заслане сумними осінніми хмарами, навколо ніде ні душі, тільки курені над залізницею вздовж посадки.

Це було ціле маленьке містечко, що виросло враз з одного подиху. Над ним зависала невизначно тьмяна пелена мжички, воно губилося в ній, втрачало обриси, ніби розпливалося в тумані.

Пісня долітала з найближчого куреня, і я пішов туди.

25

В курінь входили і виходили люди, гуртувалися, десь там умощувалися, і пісня злітала з новою силою.

Я сидів, опершися на снопи і під снопи ж підсунувши ноги. Хтось сів на них зверху, хтось опирався на моє плече, хтось підпирав колінами боки. Часом якийсь курець засвічував сірника, і перед очима поставала фантастична картина суміші пісні, соломи, міських макінтошів і гарненьких-таки (знову міських) жіночих убрань. Яка сила підняла цих людей, одірвала від звиклого середовища? Що вони думають, ці дівчатка, руки яких хіба що тільки і вміють перебирати красиво літери на друкарських машинках та зшивати в акуратні стопочки папери і вкладати їх у тюки? Що вони думають, як почувають вони себе у цьому незвичному становищі? Я не чув ні нарікань, ні зітхань, вони співали та хіба хто часом казав:

— Ану лишень посунься, розмостилась, як бариня!

26

Співи скінчилися, і ось тоді Галя і я згадали за моїх майбутніх товаришів по куреню. Треба все ж таки їх розшукати.

Було непровидно темно.

Я знав на ім'я тільки Левка, і ми почали гукати: "Льоню! Льоню! Левко!"

Відповіді не було. Тим часом під ногами ніби затремтіла земля і залізна дрож ковзнулася по рейках.

Поїзд.

Поїзд ішов темно, без вогнів. Ми чули, як він наближався розмірено і важко, кидаючи коли-не-коли високі стовбури іскор, що світилися в мряці зловісно-червоно.