Щоб переконати мене, він навіть вилаявся. Кінець. Ми шукаємо іншу кімнату і віднині не робимо для хазяйок нічого. Але через півгодини ми виходили разом із кімнати і в обох руках Чижик ніс книжки в чорних палітурках – лишки книгозбірні Данила Васильовича. Біля воріт ми зустріли Мелентія. Прижмуривши око, він поздоровкався до нас.
– Книжечки несете? – в’їдливо спитав він і засміявся крізь жовті зуби, – несіть, несіть. А ті, котрі перед вами жили, виносили золото, перстеники усякі, брошки, так сказать. Да-с… Всьо барахло, котре цінніше, витаскали, а ви, значить, книжечки. Ну-ну…
Чижик зробив енергійний крок до Мелентія, наче хотів обняти його й задушити.
– Мелентій, – сказав він, – товаришу Мелентій, ганчірки нам не потрібні; плювати на них. Місце – кімната, де живе людина, має величезне значення. Погана кімната – це те ж, що вонючий оселедець, риба, прілий хліб, червиве м’ясо. Коли ви знаєте, де єсть вільна кімната, за яку можна платити не більше, ніж за цю, то скажіть нам, а ми вам заплатимо. Ви ж наградили нас цією каторгою?..
– Посмотримо, – сказав Мелентій – може, й найдемо. Зайдіть сьогодні на всякий случай…
Ми пішли в ріжні боки. Чижик – на Володимирську до букініста, а я – на біржу праці. Я думав про нашу кімнату. Ні! Нам конче треба тікати.
Не знаю, як Чижикові, а мені остогидли і ця Інна Ричардівна, і Лідія Вікторівна, і Буц, і паскудна Вега. Треба забирати Рятуйку і тікати. З якої речі ми повинні ставити самовара, бігати продавати книжки, рамки, недомальовані ескізи й ріжне сміття. Годі! Сьогодні ж повідомляємо їх, що ми кидаємо таку кімнату. Я уявляю собі: ми у іншому помешканні, робимо, скільки хочемо, не бігаємо на базар, Чижик не веде вночі Буца надвір!
Я навіть твердіше ступаю, почуваючи міць в ногах. Зараз я прийду додому, застану Чижика; зразу ж ми йдемо шукати кімнату.
Йдучи вулицею, я вдивляюся в обличчя, приглядаюся до одягу, ходи, рухів людей. Мені здається, що іноді можна вгадати, що переживає людина, куди, навіть за чим вона йде. Може, це й дурниця, але робити так подобається. По звичці я роблю це. У 17–18 роках я силкувався по обличчю взнати, наприклад, до якої партії людина належить й іноді виявлялося, що я таки вгадував.
Зараз я – демобілізований червоноармієць, що в першу чергу має одержати протягом місяця посаду, – вгадую, хто де працює, скільки одержує грошей, вгадую, якої спілки цей чоловік, або ця жінка.
Люди йдуть заклопотані й безтурботні, сумні й веселі, русяві й чорняві… Несподівано очи мої зупиняються на другім боці вулиці. Серед людей я бачу йдуть: Чижик й Інна Ричардівна.
Але як вони йдуть! Невже я помиляюся? Може, це не вони? Але ні, вони, знаю ж я Чижикову шинелю, бороду, знаю ж я жакет Інни Ричардівни. Він підняв коміра ніби боїться, щоб його не впізнали. Це – вони.
Приголомшений, я зупиняюся і бачу, що Інна Ричардівна почепилася на Чижикову руку й що йдуть вони, як люди, що мирно собі балакають про відоме лише їм. Вони про щось радяться.
Мені закортіло оббігти вулицю, вийти їм назустріч і глянути несподівано їм у вічі. Але я не зробив цього. Я побіг додому. Підозріння збільшувалося.
Усі мрії про нову кімнату щезли. Я відчув, що нашому товаришуванню щось загрожувало.
Вечоріло. Я запалив немудро влаштованого з пляшки, білої бляхи і повісма м’яких ниток каганця і сів з наміром читати. Чижика ще не було. Але читати я не міг тому, що був голодний. Шістнадцять карбованців, що ми одержували із страхкаси, було витрачено нами три дні тому. В останні дні місяця їли ми переважно м’яту картоплю з підсмаженою на олії цибулею. Потроху на Бессарабку виносили ми з наших сундучків усе, що можна продати, починаючи з білизни.
Поклавши книжку, я знову ліг. Але ось я згадую зустріч і починаю копирсатися у відносинах, що безумовно єсть між Інною Ричардівною й Чижиком.
Навіщо Інна Ричардівна показувала руки? А як вони сьогодні любенько балакали вдень. Певне, Чижик дурив мене весь час.
Я беру "Дело Бейлиса" й перегортаю сторінки. Перечитую заголовки розділів, читаю по кілька рядків. Помалу книжка захоплює мене. Читаю й перегортаю одну, другу, третю сторінку. Перегортаю ще раз і бачу вкладений, очевидно дуже давно, вже жовтий од часу шматок паперу.
Синім чорнилом на шматкові написано:
"Люба Інно! Я знаю, як Вам тяжко жити з цією людиною. Киньте свойого Данила. Замість муки з ним я пропоную Вам свою любов і багатство". А внизу підпис: "Леонід". Прізвище розібрати не можна.
Я перечитую цю нісенітницю раз, вдруге. Що за дурниця?! Що за роман? Мені здалося, що я вже раз десь читав ці слова. Дивлюся уважно на папір. Він старий, але на ньому свіже чорнило. Я знаю, що цю книжку дочка і мати читають щодня. Лист цей мусить бути схований десь. І коли він у книжці, значить, його покладено туди навмисне. І враз мене душить сміх. Я знаю все. Разом з тим я згадую, що так само я вже одного разу сміявся з цього таки листа. Напружено думаю і ледве стримую сміх, щоб чого не подумала Лідія Вікторівна.
Це було на Хрещатику в кіно № 1. Ми з Чижиком, маючи неплатні квитки, дивилися картину "Всадник из пампасов".
Наче перед очима на екрані миготить напис:
"Люба Розіто! Я знаю, як Вам тяжко жити з цією людиною. Киньте його. Замість муки з ним я пропоную Вам свою любов і багатство".
Підпис – граф з англійським ім’ям, що важко запам’ятати.
Я б’юсь об заклад на що вгодно, що Інна Ричардівна записала цей дурацький лист з метою. Тепер я розумію все. Я кладу лист у книжку. "Невже вона вкрутила Чижика?" – думаю я.
Буц гавкає і біжить до хвіртки: це йде Інна Ричардівна. Підводжусь, дивлюся у вікно і бачу як швидко, одганяючи зраділого Буца, вона йде до дверей і ховається у сінях. Вона йде через кухню. Це або до мене, або в уборну. Сідаю й чекаю.
– Чижика не було? – питає вона, швидко глянувши по кімнаті й зупинивши на мені стурбований погляд.
– Ні, – відповідаю, – не було, – і бачу розгублене обличчя, місцями вкрите на носі й щоках ластовинням, що відразу робиться червоним.
– Мені так треба було його бачити, – кидає вона вже стомлено й щезає.
Я прислухаюся, як вона за дверима шепоче щось матері.
Цілу годину я чекаю Чижика. Певне, я б заснув, коли б у кімнату не увійшов Мелентій.