Син Журила стояв, спершись об одвірок,— видно, це була справді його улюблена поза,— і курив. Слухав нашу розмову й усміхався. Джинси туго облягали його довгі й худі ноги, одну руку він тримав у кишені, друга — з сигаретою,— і усмішка, така ледь зверхня й недовірлива, як і могло бути, коли син стоїть і прислухається до того, як у батька випитують про такі давні й майже нереальні справи. Я подумала, що це, власне, розмова не для синових вух, нащо йому знати такі речі про батька? Невідомо, чи вони колись говорили на цю тему і як син тепер все те може розцінити. Тим більше, що йому таки бракує батькової толерантності. Цікаво, що він з цього приводу скаже?
— Ну й проблема, правда, тату? — запитав він.— І що, ти собі досі не вибачив? Що за дивний чоловік — не вибачити собі такої дрібниці! А як же інакше ти міг зробити — ти ж мусив піти до того театру, коли дівчина сама запропонувала. Дивина — ти не сказав уголос, що Трав'янко — фальшивий чоловік, і ти дозволяв йому теревенити з трибуни й проголошувати загальновідомі істини, в які той Трав'янко не вірив зовсім,— що ті твої детальки проти громадянської дволикості, проти фальшивої демагогії, проти наклепів, які той же Трав'янко писав на вашого механіка!
Про наклепи я не знала. Видно, син був краще поінформований щодо багатьох батькових справ, і мені стало шкода, що я не зуміла знайти якогось підходу до хлопця, не довідалась і про це також.
Журило вибачливо усміхнувся:
— Не гнівайтесь, він у мене такий запальниії — і то паша давня суперечка.
— Кінця їй не буде,— сказав син.
Гм, кінця їй не буде... А що, коли розповісти Богданові (цього він, напевно, таки не знає), як серед зими, у третю зміну, коли вже сили не було стояти на ногах і Журило майже засинав,— як тоді перед світанком він почув, що його дівчина, Раїса, кличе на допомогу, він не розрізняв слів, чув тільки тривогу й страх у голосі,— один паскуда домагався від неї силою... ну сказати б, ніжності й прихильності домагався,— і Журило бив його, ясна річ, не вимірюючи сили своїх кулаків, а той поганець мав ще відвагу сказати: я знаю, що вона те робить з кожним, ті дівки в шинелях — хіба ж вони не пройшли війну, втішаючи солдатів,— а тепер удають із себе цнотливих,— дівчата чули це, і Журило відступився і пальцем не поворухнув, й слова не сказав, коли вони, ті дівчата з війни, всі разом били до півсмерті ґвалтівника там, у холодному цеху, на світанні, взимку,— і той чоловік досі працює на заводі — забув чи не забув про той випадок Журило?
— Давня наша суперечка,— повторив батько.— Ти, сину, даремно зараз втручаєшся, то все — моя справа.
— Гаразд, нехай твоя. Але тоді нехай інші будуть такими, як ти. А то доводиться чути — ми, ми, ми,— так говорять усі батьки, вони постають перед нами в образі святих і незакаляних, безпомильних і світлих, вони приховують перед нами всі свої неправильні вчинки й помилки, показують нам лише найкраще,— а нас звинувачують у всіляких гріхах, не усвідомлюючи не раз, що ті гріхи — усього лише наша відмінність від старших... А, стара пісня; вічна пісня, тільки ж я мусив те все сказати, бо мій батько не може собі вибачити трьох деталей...
— Молодий чоловіче, ви маєте якісь претензії до свого батька?
— Претензії? Де ж там, жодних претензій! Він належить до тих батьків, які ані словом не нагадують дітям про свої благодіяння. Він не узяв у дім жінки, коли моя мати померла, бо вважав, що як йому хто й замінить дружину, то мені матері вже ніхто не замінить. Він бавився зі мною у кубики й навчив їздити на коні — спробуйте, знайдіть у місті десяток хлопців, які вміють їздити на коні! Батько віддав мене до тієї школи, в якій на уроках праці діти у другому класі майструють усякі там автомобілі чи інші іграшки не з виструганих паличок і цвяхів, а з куплених у магазині "конструкторів". Нехай буде так. Може, так і треба — але чого ж потім ті ж батьки тичуть пальцями нам у спину й твердять: "Сибарити! Байдуже, сите покоління! От ми!"..? А я не сибарит. Я привів свою дівчину в дім і знав, що батько мені дозволить це зробити, у моєї дівчини не було справжнього дому — але я не змусив батька годувати нас обох. Перейшов на вечірній відділ і влаштувався на роботу. Сибаритства в мені нема. І за те, що я такий хороший, ви мені поясніть: чому мій тато бере до себе в науку найледачіших і найнеприємніших хлопчаків, які потрапляють до них на завод, чому він намагається порятувати їх від усякої відповідальності, коли вони влипають в різні там халепи, хуліганять і п'ють — чому він ладен за них горою стояти, а коли я дозволив собі сказати одному викладачеві у нашому вузі, що я думаю про його лекції і мене мало не витурили з вузу, тато й пальцем не поворухнув, щоб
—
допомогти мені? Всесильний у мене тато, — думав я,— він усе може й усе для мене зробить, я так затишно почувався за його широкою спиною,— і ось раптом він не підтримав мене, хоч я мав рацію і не був схожий на хлопчака, який побився на п'яну голову з таким же підпилим приятелем. Батько почав мені пояснювати, що не слід підривати авторитет... Усе ті ж три деталі! Чому він їх не може забути — навіть тепер, коли він залишається на заводі, де його цех уже не має ніякого навантаження, де його робота майже непотрібна,— чому він залишається як історичний експонат, якщо міг би йти бригадиром на нове підприємство?
Студент запитував, а мені більше підходило, аби він відповідав на мої запитання,— то чи не міг би він піти в свою кімнату й зайнятись підготовкою до лекцій, якщо вже не пішов з якоїсь причини сьогодні ввечері в інститут.
— Розумієте, усі могли мати примхи, робити помилки й забувати про них, лише мій батько не хоче цього собі дозволити!
Сумніву не було — хлопець дуже ревниво й болісно ставився до всього, що стосувалось батька, видно, він його любить.
— Сину, навіщо ти змушуєш людей вирішувати ті справи, які я сам давно для себе вирішив?
— Вони самі мають охоту вирішити за тебе якнайбільше проблем,— засміявся хлопець.— Ти ж бачиш — з тебе знову хочуть робити героя, шукають відповідних рамок, відповідних кольорів, якихось фактів і нічого не можуть знайти такого, що б засвідчувало твою незвичайність. Я хочу їм допомогти, хіба ти не розумієш? Це ж так цікаво — людина, яка нізащо в світі не хоче вибачити собі таку давню справу. Або людина, яка не допомагає своєму синові, коли той потрапив у скрутне становище. Або людина, яка ані слова не говорить проти, коли під її дахом з'являється юна особа, що претендує на становище невістки й береться з першого ж дня ламати уклад життя і того чоловіка, і його сина... Зачекай, зараз я згадаю щось із серії "героїзм". Пам'ятаєш, як ти мені розповідав, що у вас у цеху був бракований матеріал, ви працювали з браком, а потім привезли нову партію потрібного матеріалу,— не пригадую, що то було,— й одній з найкращих, передових бригад запропонували розпочати все наново, але вийти на роботу доводилося вдруге на добу, в нічну зміну. Передовики відмовились: завтра — будь ласка, зранку, як завжди, а вночі — ні, навіть за подвійну плату. І тоді ти зібрав свою бригаду, ви працювали вже п'ятий день у третю зміну й вийшли таки знову, навіть комірниця пробувала допомогти, вперше узявшись за незвичне діло, а потім залишилась у вас у бригаді, правда? Ну, що потім виявилося, дівчата з передової бригади влаштували собі свято — у котроїсь з них був день народження чи вони його просто вигадали. Хотіли їх покарати — але ж ти навіть пробував якось виправдати їхній вчинок, ти ж для усіх маєш виправдання, крім себе й крім сина, правда?