— Не йди від мене, Федоре, не йти в своє місто.
— Що тобі, Василино?
— Не йди, бо кричатиму, у собі кричатиму, не вголос, тихо, але так, що все в мені порветься.
Ніколи ще так не просила, і йому аж моторошно стало, однак він засоромився страху й спробував засміятись:
— То ще не піду. Або ж ти зостанься, чуєш, Василино?
— Ні.
Треба було не слухати отого упертого "ні", а узяти на руки й віднести назад, до міста, хоч би як упиралась,— а треба було утримати любощами, гнівом, розсудливістю — треба було не випускати з рук, нехай би собі пручалась, видиралась, плакала. А може, треба було їхати з нею? Скочити в автобус і поїхати?
Хто зна, як треба було. Хоч би й знав, то все одно, мабуть, не вмів би зробити. Або й не схотів би: як не зостанеться по добрій волі, то хіба можна в'язати? Тільки, може, вона хотіла, щоб її в'язали?
Потемки приходив під хату найкращий парубок у селі й зазирав у вікна. Село знало про те й Василина знала, хоч фіранок не відслоняла. А за дня він зачіпав її і сміявся:
— Добре ти, Василинко, живеш: маєш нареченого й не маєш!.. Прикрий, голубко, свої коліна, бо як лиш побачу ті твої білі коліна, то здається мені, що ти йдеш по селу, як русалка над водою — лише косами прикрита.
І шепотів у саме обличчя:
— Відчиниш мені, Василинко? Котрої ночі відчиниш? Чого боїшся, чого впираєшся? Все одно ж відчиниш.
Вона вдарала його навідліг, а він сміявся:
— Люблю тебе, Василино! Якби відчинила — то не любив би, а так — люблю!
Василина відчувала на собі його погляд і погляд Федорової матері. Вона, мати, бачила Василину навіть тоді, коли не могла бачити, і чатувала на Василину, і ніби чаклувала: оступись, оступись, ти мусиш оступитись, не може того бути, аби на моє не вийшло!
І коли поночі в димарі мотлошився вітер, Василина чула, як той парубок шепоче:
"Відчини! Слухай, ти ж таки відчиниш, хіба ти зможеш бути сама? То чи не все одно — сьогодні чи завтра?"
"Йди геть, чи ти встиду не маєш?" — змагалася вона з тим шепотом, а парубок справді не мав стиду, сміявся:
"А ти мала встид, коли незаміжньою до лісу з Федором ходила? Ти тоді мала встид? То в кого ж ти його тепер позичила?"
"Забирайся, чуєш, не руш мене, забирайся!"
"Добре, уже добре, піду. Я піду, але я знаю, що таки діждуся; сама знаєш, що діждуся, а коли тобі вже так хочеться вдавати цнотливу, то побався трохи, я розумію ту забаву, лиш, аби не задовго, Васи-линко".
"Ти п'яний і безчесний, не підходь більше до мене".
Під Новий рік Журилиха виходила стрічати Федора, дорога додому була неблизька — село леягало віддалік від шосейного шляху,— Федорові хотілось бігти, щоб зустрітись з Василиною, але мати йшла поволі, важко дихала й часто спинялася, аби перепочити, стаючи спиною до холодного в полі вітру.
— Нащо йшли до автобуса?
— Спитати тебе хочу... Ти таки направду думаєш з Василиною женитися?
— Ви ж давно те знаєте! Варто було йти в поле, щоб про те питати! — засміявся Федір.
— Я тобі казала колись — легко їй з тобою гуляння прийшло, легко і з іншим буде. Чого не хоче до міста їхати — питав її?
Федір одмовчався.
— Бо ходить тут один попід вікнами — й влітку, й восени ходив, а тепер-то, по снігу, ліпше сліди видно,— говорила стара й сама вірила сказаному.
— Мовчіть, мамо.
Василина дивилася на Федора з темної глибини нерозуміння, так, наче вона опинилась десь на самому дні ріки, а він схилився над нею. Губи їй на морозі пересохли й потріскалися, між пошерхлістю виступала крапельками кров, і Федір раптом відчув, як його рука сама, мимоволі, зводиться, щоб торкнутися тих уст. Але він опустив руку, у Василининих очах майнув подив, вона дивилася на Федора, чекаючи його ласки, а він уже більше не міг витримати мовчання, мусив сказати щось — і все одно мовчав, але вже не дивився на дівчину. Василина теж не розтуляла уст — хотіла запитати: що ти, Федоре, чому нічого не говориш? — але не запитала.
Врешті він сам промовив:
— Правда, що люди кажуть? Пускаєш до себе хлопців на ніч, аби погріли сирітку бідну? Чи й до міста їхати не маєш охоти? — сказав *усе те, і якби міг, то закрив би собі уста долонею, якби хвилиною пізніше, то й змовчав би, але — уже вимовив, пізно було жалкувати.
То ти так, Федоре,— не віриш мені, а то чому? А, не кажи нічого, як не віриш — то про що говорити будемо? Чи ти, може, хочеш від мене щось почути? Ані слівця уже не вимовлю, Федоре. Дурне все на світі, коли ти вже мені не віриш.
Василина мовчала, та аж тепер Федір почув, як вона кричить: не вголос, мовчки, аж нутро в ній рвалося. Журило мав охоту затулити вуха, але ж крик, мабуть, чув би все одно. Про що був той крик?
Вона розтулила уста, ніби врешті надумала щось відповісти Федорові, а чи таки скрикнути вголос, і якби крикнула, то Федір ухопив би її на руки, пестив би її, цілував, не вірив би нікому й нічому, лиш її очам та поцілункам, слухав би її слів — але ж вона мовчала. Вона тільки ворухнула губами й дивилася на нього — простісінько на нього, і в той же час крізь нього, повз нього, і далі кудись — уже назавжди без нього...
Актор, пригорбившись, утиснувся у крісло, був схожим на птаха, який чатує на здобич,— очі мав пильні, повіки змикалися важко, ніби він або недоспав, або ж довго перебув на вітрі. Недавнє враження, що він і справді міг би підійти на роль мого героя, у цю хвилину зникло, і я вже пошкодувала, що привела сюди незнайому людину, яка всього лише півгодини тому нагадувала мені хлопчака з пустим бажанням похизуватись ерудицією, а потім — когось схожого на мого героя, а зараз була подібна до втомленого старигана, який поняття не має, чого опинився тут, у нашому товаристві.
— Неправда це все,— сказав актор знеохочено.— Все це про когось іншого.
— Звичайно, не так усе воно від самого початку,— підтвердив Журило.
Так я ж і сама знала, що неправда, що то — зовсім інший Федір, але ж могло й з ним щось подібне трапитись? А може, тому неправда, що він би поводився зовсім інакше?
Радувало' мене завжди, що він навіть у чотирьох стінах не почувається зневоленим і йому вистачає простору, наче він постійно перебуває серед поля. Він навіть говорив так, що від його слів пахло хлібом, щойно випеченим, гарячим житнім хлібом, він зростом високий, весь якийсь дуже великий, і все одно йому ніде не тісно, речі при ньому стають маленькі, непримітні, й тому здається, що досить довкола простору, щоб йому вільно пересуватись навіть у маленькій кімнатці, де наставлено чимало меблів і вигідно розсілися двоє гостей — сина господаря поки що при нас не було, вийшов у сусідню кімнату й прикрив за собою двері.