Якось король Мучидав Третій, володар Залізії, викликав до себе Великого Конструктора Трурля, щоб довідатися в нього, як стати досконалим і як переробити для цього дух і тіло. Трурль відповів йому так:
— Якось мені трапилося побувати на планеті Легарії. За своєю звичкою, я затримався в заїзді, вирішивши не виходити з кімнати, доки документально не ознайомлюся з історією та Звичаями легарійців. Це було взимку. Надворі мела хурделиця, і, крім мене, в похмурому будинку не було нікого. Аж тут чую стук у браму. Визирнувши, я побачив чотирьох вбраних у каптури мужів, що аж угиналися від ваги чорних саквояжів. Вивантаживши їх з панцерного повозу, вони ввійшли до заїзду. Наступного дня близько полудня я почув із сусідньої кімнати дуже дивні звуки: відлуння свисту, стукоту, хрипу, дзенькіт розбитого посуду, а найгучніше розлягався могутній бас, що безнастанно й невтомно вигукував:
— Хутчіше, сини помсти! Хутчіше! Тягніть елемент крізь сито, та рівненької А тепер у лійку його! І вальцювати! А подайте-но мені того схованого в смерті корчимуху, бляходера, іржоїда, того хрободава! І в могилі не сховається від нашого справедливого гніву! Сюди його разом з огидним мозковиськом, з хижими лаписьками, а тепер витягайте йому носа, далі, далі, рівненько тягніть, щоб було за що схопити під час тортур! А дмухніть-но правим міхом, працьовиті мої! "У лещата його! А тепер клепайте мідяне чоло! І ще раз! Добре, далі, так! Ану, не лінуйтеся там з молотом! Гей! А натягніть-но там нерви струною, щоб не втік так швидко, як той, учорашній! Нехай скуштує мук і нашої помсти! Ну ж бо, гей! Га!
І він гукав отак, рикав та верещав, а відповідав йому тільки гуркіт і хукання міхів та подзенькування молота, а потім раптом почулося чхання, і з чотирьох горлянок вибухнув рик тріумфу; за стіною щось зашурхотіло, і я почув, що там відчиняються двері. Зазирнувши в шпаринку, я побачив, як у коридор крадькома виходять незнайомі прибульці, й, не вірячи власним очам, нарахував уже п'ятьох. Вони спустилися сходами, замкнулися в пивниці й довго не виходили, а надвечір повернулися до себе вже знову вчотирьох. І було в них тихо, наче туди завітала смерть. Я знов повернувся до своїх книжок, але та історія дуже мене непокоїла, і я постановив, що не заспокоюся, поки не довідаюся про все. Назавтра о тій самій порі, опівдні, знову озвалися молоти, застогнали міхи і знову розлігся той самий жахливий хрипкий бас:
— Ну ж бо, сини помсти, швидше, мої працьовиті електрики, ану ворушіться мені швидше, додайте протонів і йоду, ну ж бо, швидше порайтеся з цим витриписком, з цим псевдомудрецем, плюгавцем, марнотратником, з цим невиправним злочинцем, аби я міг ухопити його за носяру й тягнути, щоб у повільних муках знайшов свою смерть! А надимайте-но там міхи!
Потім знову розляглося чхання і здушений вереск, і вони знову навшпиньки вийшли з кімнати, а я знову нарахував їх п'ятеро, коли спускалися до пивниці, й четверо — коли з неї поверталися. Тоді, побачивши, що тільки в пивниці зможу розкрити цю таємницю, я озброївся лазерним пістолетом, удосвіта спустився до пивниці і, не виявивши там нічого, крім обгорілих покорчених шматків бляхи, зачаївсь у найтемнішому куті, прикрившись оберемком соломи. Так я чатував, аж поки близько полудня нагорі почулися вже знайомі стуки та крики. Незабаром відчинилися двері й четверо легарійців увели п'ятого, зв'язаного мотузками.
Цей п'ятий був одягнений у старосвітський малиновий каптан з гофрованим коміром, на голові мав шапку з пером, сам був пикатий і з величезним носярою, а скривлені від страху губи щось безупинно бурмотіли. Взявши двері на засув, легарійці на поданий старшим знак зірвали з в'язня пута й почали його люто бити і кричати один поперед одного:
— Оце тобі за пророцтво щастя! А це за досконалість буття! А це за резеду і за рожевий квіт! А це за загальний порядок! І за суспільний альтруїзм! А це за дух романтизму!
Вони так його били й товкли, що той, напевно, віддав би богу душу, якби я не висунув з-під соломи лазерне дуло й тим самим не виявив своєї присутності. Коли вони відступили від жертви, я запитав, чому вони так мучать особу, яка не є ні розбійником, ні голодранцем-волоцюгою, бо ж і гофрований комірець і малиновий каптан свідчать, що це якийсь учений. Мучителі відразу ж збентежилися і стали тоскно поглядати на покинуту під дверима зброю. Та коли я пообіцяв міцніше натиснути на гачок, вони відступили від своїх замірів і, поштурхавши один одного ліктями, попрохали того найбільшого, з найгрубшим басом, щоб він відповів за всіх.
— Знай же, чужинцю, — звернувся він до мене, — що маєш справу не з якимись садистами, мучителями або іншими дегенератами роботівського роду! І хоч ця пивниця — місце не надто шляхетне, але те, що в ній відбувається, з усіх боків чудове й похвальне!
— Чудове й похвальне! — не витримав я. — Що ти мені розказуєш, безсовісний легарійцю? Адже я на власні очі бачив, як ви всі гуртом накинулись на оцього нещасного в малиновому й збиралися затовкти його насмерть! Вам аж мастило з суглобів бризкало від несамовитих ударів! І це, смієте казати, чудове?
— Якщо Ваша Чужоземна Милість буде щоразу так мене перебивати, — відповів бас, — то нічого не дізнається. Отож гречно прошу тебе прийняти свого язика й стулити уста. А то я відмовлюся говорити. Знай, що ти маєш справу з найпершими фізиками, славними кібернетиками, електриками, тобто, зі старанними й кмітливими моїми учнями, найкращими умами всієї Легарії. Сам я — професор обох матерій протилежних знаків, творець омнігенеричної рекреатистики Вендецій Ульторик Аментій, а це означає, що я присвятив своє ім'я, прізвище, по батькові й усе інше — помсті. Разом зі своїми вірними учнями покладу життя, аби помститися за ганьбу й страждання легарійців оцьому плюгавому негідникові в малиновому каптані, ім'я якого навіки прокляте — Малапуцію або Малапуціусу Халосу. Це він по-бандитськи, зухвало й зловмисно знедолив усіх легарійців! Він викликав у них потворність, прикрасив їх, наділив ореолами і розумінням порядку, а сам схитрував, сховавшись перед суворими наслідками в домовину, і думав, що ніхто його звідти не дістане!