Вранці встав пізно і був як з хреста знятий. Побивався, вже доречно, над збитками, яких сам собі завдав. До самого обіду він збирав, промивав, рятував як міг злиплі негативи, прибирав і чистив лабораторію, а опівдні, спираючись на палицю, бо голова ще паморочилась, вийшов купити нових реактивів замість знищених. Увечері скаржився матері, що це, мабуть, психічне захворювання, випитував про випадки божевілля в їхній родині й не хотів вірити, що вона нічого такого не знає, звинувачував її в брехні. З його тону вона зрозуміла, що він ще не зовсім отямився — досі ж не смів навіть голосу на неї піднести. Він ніколи не виявляв такої агресивності, але можна собі уявити страх і пригнічення людини, яка несподівано для самої себе з невеликим інтервалом зазнає двох приступів безумства. Мабуть, кожен би подумав, що це початок божевілля. Матері він сказав, що коли це ще хоч раз трапиться, він піде до психіатра. Така рішучість була зовсім не властива його натурі. Досі минали тижні, перш ніж він зважувався піти до дерматолога, спершу добряче намучившись зі своїми чиряками, й зовсім не від скупості, — зрештою, він був застрахований, — а лише тому, що кожна зміна розпорядку дня здавалася йому нестерпною.
З клієнтом, що дав йому плівку, відбулася сварка, бо той недорахувався кількох фотографій. Що там між ними було, ми точно не знаємо — це єдиний суттєвий факт у цій справі, який не вдалося з'ясувати.
Весь наступний тиждень минув нормально. Прок заспокоївся і в розмовах з матір'ю більше не згадував про психічний розлад. У неділю пішов з нею в кіно. А в понеділок збожеволів. Сталося це так. Об одинадцятій ранку вийшов з майстерні, лишивши двері навстіж, не відповів, як завжди, на привітання знайомого кондитера-італійця, крамничка якого була на розі. Італієць озвався першим, бо Прок зупинився перед кондитерською. Оптик видався йому "якимсь чудним", увійшов до крамнички, попросив солодощів; сказав, що розрахується, коли повертатиметься, бо тоді буде мати "багато грошей" — це не було на нього схоже. На зупинці він сів у таксі — чого не робив принаймні років десять — і наказав водієві їхати на рю дель Опера. Попросив почекати і за чверть години повернувся, голосно розмовляючи сам з собою і вимахуючи руками, в одній з яких мав конверт, повен банкнотів. Лаючи негідника, що намагався позбавити його заробітку, він наказав їхати до Нотр Дам. На острові він розрахувався з водієм стофранковою банкнотою, не вимагаючи здачі, — таксист помітив, що у конверті лише сотенні папірці, — й одразу ж почав перелазити через поруччя мосту. Якийсь перехожий вхопив його за ногу, і вони почали борюкатися. Побачивши це, таксист вискочив з машини, але й удвох вони не змогли упоратися з оптиком. Надійшов поліцейський, втрьох вони запхнули Прока в таксі Прок навіснів далі, брук вкривали стофранкові банкноти, поліцейський врешті прикував Прока до себе, й вони поїхали в лікарню. Дорогою оптикові вдалася досить незвична штука. Коли машина рушила, він мовби поринув у себе й лежав обіч поліцейського безвільний, як ганчірка, тоді раптом зірвався і, перш ніж поліцейський смикнув його, встиг ухопитися за кермо. Рух був інтенсивний, і сталася аварія. Таксі вдарило в передні дверцята "сітроєна" з такою силою, що його водієві заклинило руку і переламало зап'ястя. Поліцейському врешті вдалося довезти Прока до лікарні на іншому таксі. Через недогляд там поставилися до нього не дуже серйозно, тим більше, що він впав у ступор,[176] тихенько плакав, не відповідав на запитання, зрештою, поводився цілком спокійно. Його прийняли на обстеження, а при вечірньому обході головного лікаря не могли його знайти. Він лежав під ліжком, притиснувшись до стіни й загорнувшись у ковдру, витягнену з-під простирадла, тому його не відразу помітили. Він був непритомний від втрати крові: перерізав вени уламком леза, який йому вдалося заховати в лікарняну піжаму. Його врятували, вдавшись до трьох переливань крові. Потім почалися ускладнення, бо серце в нього й так було хворе.
Цю справу я отримав на другий день після випадку на острові святого Людовіка. На перший погляд у ній, власне, не було даних для Сюрте, але юрисконсульт власника "сітроєна" вирішив, що трапилася добра нагода подоїти поліцію. Адвокат висунув версію про злочинне недбальство співробітника поліції, який, везучи божевільного злочинця, допустив до того, що той ударив машину його клієнта, завдавши йому, крім тілесної й матеріальної шкоди, тяжкого психічного шоку. Отже, поліція мусить відповідати, й, очевидно, доведеться виплачувати пенсію — звичайно, з фондів міністерства, оскільки винний у тому випадку поліцейський перебував на службі.
Для кращого початку адвокат у такому ж тоні поінформував пресу. Тому справа з рівня звичайного інциденту відразу підскочила на кілька щаблів, бо ставкою у грі ставав престиж Сюрте, а власне, кримінальної поліції, й шеф доручив мені розслідувати цей випадок.
Поставлений у лікарні попередній діагноз констатував буйне божевілля у вигляді загальмованої шизофренії, але чим далі обстежували Прока (вже після спроби накласти на себе руки), тим більше виникали сумніви щодо правильності діагнозу. За якихось шість днів перед нами була зламана, ледь жива, враз постаріла, та все ж цілком нормальна людина. На сьомий день перебування в лікарні Прок дав свідчення. Повідомив, що один клієнт виплатив йому замість тисячі п'ятсот усього сто п'ятдесят франків, мотивуючи це тим, що не отримав всіх фотографій. У понеділок, коли він прилаштовував скельця до окулярів, він раптом так розсердився коло шліфувального верстата на того клієнта, що кинув усе й вибіг з майстерні, "аби порахуватися з ним". Про відвідини кондитерської він зовсім не пам'ятав. Не пригадував також подій, що сталися на мосту, говорив тільки, що влаштував скандал у квартирі клієнта, і той сплатив йому решту грошей. Наступної ночі після цього свідчення його стан несподівано погіршився, і під ранок він помер від серцевої недостатності. Лікарі зійшлися на реактивному психозі. І хоча смерть Прока не була безпосередньо зв'язана з його божевіллям, справа знову набрала ваги. Смерть — це завжди козирна карта. Напередодні смерті Прока я відвідав його матір. Як на свій вік вона була досить люб'язна. На рю Амелі я прихопив з собою практиканта з бригади наркотиків, щоб він оглянув лабораторію і хімікати. У пані Прок я сидів довгенько, бо думки такої бабусі — наче грамофонна платівка, поставивши яку, мусиш вислухати до кінця. Під кінець відвідин мені здалося, що крізь прочинене вікно я чую дзвінок при вході до майстерні. Практикант переглядав книгу записів за прилавком.