— І що ви зафіксували?
Я ніяково всміхнувся.
— Нічого. Кілька разів хотів, але врешті визнав, що це від надмірного самоконтролю.
— Ви коли-небудь були під впливом галюциногенів?
— Так. У Штатах, перед цією операцією. ЛСД, псилоцибін, мескалін — під лікарським контролем.
— Зрозуміло. Підготовка. А можна запитати вас, чого ви сподівалися, виступаючи в цій ролі? Ви особисто.
— Чого я сподівався? Був поміркованим оптимістом, Вважав, що хоча б з'ясуємо, чи це злочин, чи випадок.
— То ви були великим оптимістом! Неаполітанська пастка існує — в мене щодо цього немає сумнівів. Але це не годинниковий механізм, швидше — лотерея. Симптоми відзначаються коливаннями, примхливістю, можуть зменшуватися, а то й зовсім зникати. Адже так?
— Безперечно.
— Отож бо. За модель може правити обстрілювана місцевість. Вас можуть убити, або, взявши на мушку, або ж — випадковою кулею, внаслідок густоти обстрілу. Але хоч так, хоч інакше, а по той бік є хтось такий, кому потрібні трупи!
— Он ви про що! Сліпий випадок не виключає злочину?
— Ясна річ. А ви так не вважали?
— Мабуть, ні. В мене, правда, якось з'явилась була така думка, але було сказано, що коли це підтвердиться, то скоригують і слідство.
— Ти ба! Або лиха людина, або лиха доля! Але ж навіть у мові утвердився вираз "corriger la fortune".[167] Так-то. А чом ви не вдалися до двостороннього зв'язку?
— Це було б дуже марудно. Не міг же я ходити нашпигований електронікою. До того ж був сумнів, який виник у випадку зі Свіфтом. Отим, що його врятував приятель, зупинившись у тому ж готелі. Свіфт так впевнено викладав свою маячню, що майже переконав його.
— Ага. Folie en deux.[168] Йшлося про те, щоб ви не переконали свого ангела-хранителя у власних видивах, на випадок, якби ті з'явилися?
— Саме так.
— Поправте, якщо я помиляюсь: з одинадцяти чоловік двоє вціліло, а один зник. Його звали Брігг. Так?
— Так, але Брігг був би вже дванадцятим. Його ми не включили до серії.
— Замало даних, правда? А тепер — черговість у часі. З цього погляду вашу розповідь скомпоновано неправильно. Ви подаєте випадки за порядком їхнього виявлення, що цілком випадкове, а не за черговістю подій. Скільки було сезонів? Два?
— Так. Тітц, Кобарн і Осборн — це два роки тому. Тоді ж зник і Брігг. Всі інші — торік.
— А в цьому році?
— Коли що й сталося, однаково довідаємось не раніше як восени. Тим більше, що слідство, яке розглядало серію як певну цілість, припинено.
— Якщо ви ретельно все прочесали, це має вигляд прогресуючої серії: першого разу три жертви, другого — вісім. Авжеж, авжеж! Ви були приманкою не лише в Неаполі, а й тут, у Парижі…
— Що ви цим хочете сказати?
— Ви мене спокусили. Признаюсь вам — це захоплює! Ви все так змалювали, що справа постає надзвичайно промовисто. І її "реальність" просто напрошується. Але з того, що всі поламали на ній зуби, я роблю висновок про її підступність. Підступність, хоча з кожним випадком зростає переконання, що це певний вид божевілля, якого ніхто навмисно не викликав. Ви теж такої думки?
— Звичайно. Так усі вважають. Інакше слідства не припинили б.
— А звідки ж сумніви, що це може бути злочин?
— Як вам сказати… це ніби фотокартка. Я кажу про репродукцію з сіткою. Неозброєним оком видно загальні риси образу, але без деталей. Розглядаємо через лупу — щось ніби вимальовується краще, але водночас ніби й розпливається. А при максимальному збільшенні образ зникає, розпадається на окремі цяточки. Кожна з них сама по собі й разом вони вже нічого не означають.
— Ви хочете сказати, що гіпотеза про серію випадкових отруєнь тим переконливіше руйнується, чим уважніше її вивчати?
— Саме так.
— А як же з гіпотезою про винуватців?
— Те саме. Результати більш-менш такі самі: ніхто нікого не отруював, і ніхто не мав чим отруюватись. Однак…
Я знизав плечима.
— Чого ж ви вперлися в цю альтернативу — злочин чи випадок?
— А що нам лишається?
— Хоча б оце, — він кивнув на "Франс Суар", що лежала на столі. — Ви читали сьогоднішні газети?
Барт показав мені великі заголовки "Бомба в Лабіринті", "Бойня на сходах", "Таємничий рятівник дитини".
— Так, — відповів я. — Я знаю, що там сталося.
— Будь ласка. Класичний приклад злочину наших днів, навмисного й водночас випадкового. Загинули ті, що опинилися в його оточенні.
— Але ж це зовсім інше!
— Це не те саме. Звичайно ж. Певні особисті риси зумовили смерть у Неаполі, але не в римському аеропорту. Зрозуміло! Але й той чоловік, Адамс, писав дружині про злочин без визначеної жертви, вживши образ цвяхів, розсипаних на дорозі. Це, певна річ, надто проста модель. Але ж так само ясно, що коли хтось і стоїть за тими смертями, то йому ніщо так не потрібно, як створити враження, ніби його взагалі немає!
Я мовчав, а Барт, кинувши на мене швидкий погляд, встав, пройшовся кабінетом, повернувся на своє місце й запитав:
— А що ви думаєте про це все?
— Можу лише сказати про те, що мене найбільше вражає. Якщо припустити отруту, то слід чекати завжди тих самих симптомів.
— А вони не завжди були такими самими? Мені здалося, що завжди. Період досить типовий, фаза збудження й агресивності, фаза маячіння, найчастіше про переслідування, фаза втечі: з Неаполя або з життя. Втікали, хто як міг, — машиною, літаком, навіть пішки. І засоби — скло, бритва, мотузок, постріл у рот, йод…
Мені здалося, що він хоче похвалитися своєю пам'яттю.
— Так, ці ознаки були подібні, але якщо уважно дослідити біографію кожної жертви, виявиться несподіване…
— Ну, ну?
— Взагалі вид смерті не залежить від вдачі людини, яка вмирає. Незалежно від вдачі помирають в автокатастрофі, від раку, запалення легенів. Є й винятки, наприклад, професійна смерть льотчика-випробовувача… але, як правило, між способом життя і смертю залежності немає.
— Одним словом, смерть щодо індивідуальності не специфічна. Гаразд. А далі що?
— А тут — специфічна.
— Слухайте, це вже якась демонологія! Як це зрозуміти?
— Буквально. Добрий плавець потопає. Альпініст розбивається. Автоманіяк гине в лобовому зіткненні на дорозі.
— Стривайте! Той автоманіяк — Тітц?
— Так. Мав три машини. Дві спортивні. Вбився у "порціє". Слухайте далі: боязкий гине при втечі…