Однак, що, власне, давала така аналогія? Арсенал поняттєвих засобів, якими обдарувала нас наша доба, хвилинами видавався мені загрозливо вбогим. Наші знання є велетенськими лише для людини, а не для світу. На наших очах утворюється й невблаганно збільшується прірва між передовими, що безупинно розвиваються, технологіями й біологічною природою людини; прірва, яка поділяє людство на збирачів інформації з усіма її розгалуженнями і на численні юрби перетравлювачів інформаційної жуйки, котру для підтримання рівноваги в їхніх головах обробляють так само, як кормову масу для засвоєння худобою. Розпочинається велике перетворення людей на мурашок, — бо вже перейдено (ніхто достеменно не знає, коли) той поріг, за яким розум окремої людини ніколи не зможе охопити весь запас нагромаджених знань.
Отож головне завдання сучасної науки я вбачаю не так у збагаченні цих знань, як передусім у знеціненні їхніх величезних запасів там, де накопичено другорядну, отже, зайву інформацію. Інформаційні технології відтворили той стан, який був, мабуть, тільки у раю, — кожен, аби лишень захотів, може дізнатися про все; але ж це абсолютна фікція! Адже вибору, рівнозначного відмові від чогось, уникнути так само неможливо, як жити не дихаючи. Якби місцеві сутички національних інтересів, часто надуманих, сутички через надмір населення в одних пунктах земної кулі за його відсутності в інших не так безупинно шарпали, дратували й роз'ятрювали людство (хоча розв'язати ці суперечності — принаймні в принципі — вже в наших технічних можливостях), воно, може, зрозуміло б, як ці малі криваві фейєрверки, керовані здалеку ядерним капіталом Великих, вдало приховують перед ним те, що відбувається "саме", пущене на самоплив і позбавлене будь-якого контролю. Політикани вважали земну кулю, точнісінько так само, як і в попередні віки (але тепер — уже разом із навколишнім, аж до Місяця, космічним простором), шахівницею для своєї гри, тим часом як ця шахівниця підступно змінювалася, не була вже нерухомою опорою, підставкою, а скоріше нагадувала пліт, який розбивають удари невидимих течій, що несуть його в той бік, куди ніхто не дивився.
Даруйте мені цю метафору. Справді, відтоді, як Герман Кан[137] зробив наукою професію Кассандри, футурологів з'явилося, як грибів після дощу, та чомусь ніхто з них чітко не сказав про те, що ми повністю залежимо від ласки чи неласки технологічного розвитку. Тим часом ролі помінялися: людство стало для технології засобом чи інструментом досягнення принципово невідомої мети. Пошук ефективної зброї невідворотно перетворив учених на шукачів філософського каменя, який лише тим відрізнявся від ідеалу алхіміків, що напевно існував. Читач футурологічних праць мав перед собою надруковані на крейдяному папері графіки й таблиці, що повідомляли йому про те, коли з'являться воднево-гелієві реактори й коли у промисловості почнуть використовуватись телепатичні властивості мозку. Ці майбутні відкриття визначалися шляхом референдумів у колі відповідних фахівців, причому ця ситуація була загрозливіша від знаних в історії тим, що створювала ілюзію знання там, де доти, на загальне переконання, панувала цілковита невідомість.
Досить було кинути погляд на історію науки, щоб дійти правдоподібного висновку — характер майбутнього визначить те, чого ми сьогодні не знаємо і передбачити не можемо. Ситуацію ускладнювало невідоме в минулому становище "дзеркала" чи "парного танцю", бо одна частина світу змушена була якнайдокладніше і якнайшвидше повторювати те, що у сфері озброєнь робила друга, і, власне, часто не можна було визначити, хто першим зробив той чи той черговий крок або рух, а хто його лише точно наслідував. Людська уява неначе застигла, вражена картиною ядерного знищення, досить, однак, переконливою для обох сторін, щоб унеможливити своє здійснення. Завороження сценаріями "термоядерного Апокаліпсису", що їх створювали стратеги й дорадчі органи науковців, так паралізувало свідомість, що люди вже не бачили інших, хоча, хто зна, чи не небезпечніших, можливостей, прихованих у дальшому розвиткові. Адже через чергові відкриття й винаходи стан рівноваги повсякчас перебував під загрозою.
У сімдесятих роках протягом певного часу панувала доктрина "опосередкованого економічного виснаження" усіх потенційних противників, яку міністр оборони Кейзер схарактеризував прислів'ям "поки гладкий схудне — худий здохне". На зміну змаганню суперників у галузі ядерних зарядів прийшла спершу ракетна гонка, а тоді — ще дорожче будівництво "ракет проти ракет". Як наступний крок ескалації, виникла можливість побудови "лазерного щита", частоколу гамма-лазерів, які мали оточити країну парканом смертоносних променів; за підрахунками, кошти на будівництво таких пристроїв становили суму у чотириста — п'ятсот мільярдів доларів. Після цього заходу слід було сподіватися наступного — запуску на орбіту величезних супутників-фабрик, оснащених гамма-лазерами, рій яких, літаючи над ворожою територією, міг за якусь частку секунди спалити усю її ультрафіолетовим випромінюванням. Вартість такого "пояса смерті" вже за попередніми підрахунками перевищувала сім мільярдів доларів. Боротьба з метою економічного виснаження — шляхом виробництва дедалі дорожчої зброї, яке вичерпувало б усі можливості державного організму, — планувалася всерйоз, однак розпочати її не вдалося, бо побудова супер— і гіперлазерів виявилася на той час занадто складною технічно. Тоді милосердна Природа, вдавшись до властивих їй механізмів, порятувала нас від нас же самих, хоча то був лише щасливий випадок.
Такий у загальних рисах вигляд мали міркування політиків і продиктована ними стратегія науки. Тим часом усі наші історичні культурні традиції почали слабшати й розсипатися, немов занадто сильно розхитуваний у корабельному трюмі вантаж. Визначні історіософічні концепції, зрушені з підвалин, видатні синтетичні теорії, що грунтувалися на успадкованих від минулого цінностях, ставали немовби приреченими на загибель бронтозаврами, їх чекало розбиття об незнаний берег наступних відкриттів, які повинні були виникнути перед нами. Адже не було вже такої прихованої у нетрях матеріального світу руйнівної сили, яку, аби тільки вона визирнула звідти, ми не витягли б одразу на денне світло як зброю; отже, насправді то вже була гра не з Росією, а з самою Природою, бо від Природи, а не від росіян, залежало, яким черговим відкриттям вона нас обдарує. І було б шаленством вважати, що, зичлива до нас, вона дасть нам тільки такі засоби, які полегшать виживання роду людському. Шанс появи на дослідницькому горизонті такого відкриття, яке забезпечило б нам цілковиту перевагу в масштабі цілої планети, незмірно збільшив би зусилля й грошові витрати обох сторін, бо той, хто перший досяг би мети, став би на планеті гегемоном; це всі розуміли. Однак хіба можна було покладати надії на те, що слабший суперник покірно дозволить накласти на себе ярмо? Тож уся ця концепція була внутрішньо суперечлива, як і порушення існуючої рівноваги сил при повсякчасному її відновленні.