Арган. А чи не збираєтеся ви, добродію, поклопотатися за нього при дворі й здобути йому посаду придворного лікаря?
Добродій Діафуарус. Відверто вам кажучи, служба при вельможних особах ніколи мене не вабила, і я завжди вважав, що найкраще для нашого брата водитися із звичайного публікою. З простими людьми порозумітися легко! Ви ні перед ким не відповідаєте за ваші вчинки; що б там не сталося, вас це не обходить, якщо ви додержували всіх правил науки, А з вельможними лихо, та й годі! Коли вони занедужують, то категорично вимагають, щоб лікарі конче їх виліковували.
Туанетта. От чудасія! Справді, яке зухвальство — вимагати, щоб добродії лікарі їх виліковували! Та хіба ж вони вас задля того при собі тримають? Ваша справа тільки брати з них гроші за візити та складати рецепти й приписувати їм лікування, а вони вже нехай собі видужують, якщо зможуть.
Добродій Діафуарус. Атож. Ми повинні тільки додержувати правил медицини.
Арган (до Клеанта). Добродію, нехай моя донечка проспіває щось перед гостями.
Клеант. Я чекав вашого наказу, пане; мені спало на думку запропонувати панночці проспівати зі мною одну сценку з нової опери, щоб розважити товариство. (До Анжеліки, подаючи їй ноти). Прошу вас, ось ваша партія.
Анжеліка. Моя партія?
Клеант (стиха до Анжеліки). Не відмовляйтесь, будьте ласкаві, і дозвольте мені пояснити вам, яку сцену ми маємо співати. (Голосно). Голос у мене поганенький, але на це його стане, і, я сподіваюсь, шановне панство пробачить мені ласкаво, — адже ж я буду тільки підспівувати панні.
Арган. А вірші путящі?
Клеант. Це, власне, маленька імпровізація; визначуєте лише ритмічну прозу або щось подібне до вільних віршів, що їх кохання й неминуча потреба вкладають в уста двох людей, які говорять про речі, що їх хвилюють, причому говорять експромтом.
Арган. Чудово! Послухаємо.
Клеант. Ось зміст цієї сцени. Один пастух був у захваті від приємної вистави, аж раптом його увагу привернув до себе якийсь шум за кілька кроків від нього. Він повертається й бачить, що якийсь брутальний пройдисвіт ображає зухвалими словами пастушку. Пастух зразу ж стає на захист тієї статі, якій усі чоловіки повинні виявляти повагу; потім, покаравши зухвальця, він підходить до пастушки і бачить, що з напрочуд гарних очей тієї молодої дівчини спливають найчистіші сльози-перлини. "Ах! сказав він сам до себе, — як можна кривдити таке чарівне створіння? Де той нелюд, де той варвар, якого б не зворушили такі сльози?" Наш пастух намагається спинити ті сльози, а вони ж його так причаровують!.. А мила пастушка поривається тим часом подякувати йому за ту невеличку послугу і робить це так чарівливо, так ніжно й так палко, що пастух не має сили боротись; і кожне її слово, кожен погляд — вогненна стріла, що проймає йому серце. "Що може бути гідним, — думає він, — таких любих, таких ласкавих слів подяки! Чого б не зробила людина, якої послуги, на яку б небезпеку не наразила вона себе з радістю, аби тільки викликати хоч на єдину мить зворушливі почуття такої лагідної, такої вдячної душі?" Вистава, що цікавила його раніше, перестала привертати його увагу; а проте він шкодує, що вона надто коротка, бо кінець її розлучає пастуха з коханою пастушкою. І з тієї першої зустрічі, з тієї першої хвилини його, серце опановують такі почуття, які звичайно визрівають тільки протягом багатьох років. Він уже відчуває пекельний біль розлуки; він уже нудьгує, не бачачи тієї, яку він бачив тац мало. Він вигадує всілякі засоби, щоб іще раз побачити ту, що про неї і вночі і вдень плекає у своєму серці солодку мрію, але тяжка неволя, в якій тримають його пастушку, стає йому на перешкоді. Сила його пристрасті примушує його зважитися на освідчення й посвататися до коханої красуні, без якої він уже не може жити; йому, вдається переслати їй записку і він дістає від неї згоду. Але в той самий час його сповіщають, що батько тієї красуні обіцяв її іншому і що все вже готове для весілля. Уявіть, який жорстокий удар для змученого серця бідного пастуха! Його гнітить смертельна туга; жахлива думка — побачити свою кохану в обіймах іншого — мучить його, не дає йому спокою! Його розпачливе кохання підказує йому засіб, яким чином пробратися в оселю пастушки, щоб довідатись про її почуття та почути від неї вирок, якому він змушений буде підкоритися. Там готуються до того, що так невимовно його жахає. Там бачить він, як з’являється негідний суперник, що його батьківська примха ставить на перешкоді їхньому коханню. Він бачить, як тріумфує отой кумедний суперник поруч любої пастушки, наче він уже здобув перемогу. І все це сповнює його такого гніву, що він ледве стримується. Він кидає сумні погляди на ту, яку він так палко кохає: його повага до неї та присутність її батька дозволяють йому розмовляти з нею тільки очима. Але зрештою порив пристрасті перемагає, і він говорить так. (Співає).
Стражданням вже серце повне вщерть!
Мовчати більше я не смію…
Філісо, люба, дай надію,
Що жде мене: життя чи смерть?
Анжеліка (співає).
Погляньте, любий, як страждаю,
Як сум мене тяжкий повив.
Я зводжу очі, я зітхаю…
Це скаже вам усе й без слів.
Арган. Ого! Я й не думав, що моя дочка така вправна учениця; гляньте-бо, як співає з першого читання і не помиляється.
Клеант.
Моя коханая Філісо,
Невже ж та правда, що Тірсіса
Чекає щастя неземне,
Що в серці він твоїм живе?
Анжеліка.
О, критись більше не здолаю…
Тірсісе, я тебе кохаю!
Клеант.
О слово щастя, слово раю!
Ще раз скажи, ще раз промов,
Щоб я почув те слово знов…
Анжеліка.
Тірсісе, я тебе кохаю!
Клеант.
Ще раз, Філісо, ще, кохана…
Анжеліка.
Кохаю я…
Клеант.
О, безнастанно
Кажи, кажи… хоч сто разів,
Щоб чув я звук солодких слів!..
Анжеліка.
Вір, Тірсісе, я кохаю…
Я люблю тебе без краю!
Клеант.
О боги й королі, ви світ і всі народи
Під берлом маєте своїм, —
Не може щастя ваше зроду
Зрівнятися тепер з моїм!
Та думка темна серце крає:
Розрадника передчуваю…
Анжеліка.
О, він мені — як чорна хмара!
Ненавиджу його і я…
Його присутність — смерть моя!
Найтяжча кара!
Клеант.
Проте ваш батенько дає йому надію…
Анжеліка.
Ні, краще смерть собі я заподію,