І
І є в нього тракторець та ще й жінка під боком. Ні, краще отак:
І є в нього жінка під боком та ще й тракторець.
II
До армії все це і склеїлось.
Діло молоде, гаряче, кров аж кипить у туго напнутих жилах, ну і той...
І то ж скажіть: мов і любові не було особливої, зо два рази тільки й потанцювали у клубові та разок додому провів, навіть про поцілунки-обійми не думаючи, бо назавтра ж — кроком руш! — до армії... Тож все, може, й обійшлося б тихо та мирно, дак солов'ї ж... Де вони в біса і виськались, мов із всього світу злетілися і таке над ними ушкварили, що і в старій голові замакітрилося б. Ну, а про їхні, молоді, необачні, і казати нічого.
Хвать-похвать, смик-посмик, а вже й спеклося й зварилося.
— Женюся,— пообіцяв він, щоб утішити,— як тіки вернуся із армії, так до сільради й змотаємось. Мона і завтра, дак неділя, і замкнено.
Та вона мов не дуже й журилася. Інші дівчата сльози втирали, вона ж усміхалася, махаючи хустиною вслід, і хустина ота, доки у війську служив, весь час перед очима спалахувала.
А тут іще й лист. Коротенький, сором'язливий, як перший поцілунок дівочий. "Ваню, Вато, що ж ми наробили з тобою! Ти на край світу забився, а я впала у тяж! Що ж мені тато-мати казатимуть?"
Не вагався й хвилини: відписав, щоб родила. Хлопця чи дівчину... Ні, ліпше хлопця, татові молодому на радість... А він уже тут постарається, щоб пошвидше дали "увольнітєльну",— миттю додому змотається. Отоді разом все і обкрутять: і весілля, й хрестини.
Не витримав, капітанові — командирові роти доповів за статутом:
— Товаришу капітан, дозвольте звернутись!.. У мене буде дитина! Синаша...
— У тебе? — в капітана і щелепа геть одвалилася.
— Та не в мене... У Тані моєї.
— Х-ху! — витер лоба капітан.— Так, знаєш, і до інфаркту недовго.
Довго ж по тому кепкували із нього бійці. Цікавились, коли будуть роди. Обіцяли на пелюшки онучі пожертвувати.
Та він на те не дуже зважав. "Смійтесь, смійтесь... Осьо народить Танюша синашу, тоді й посмієтесь на кутні".
Подумки називав Таню лише Танюшею. І краявся думкою, що не зможе її захистити. Од злих наговорів, що напевно ж котяться хутором. Од рідних батька і матері, що їдять її поїдом.
Аж тут ще один лист:
"Ой Ванюньцю, що ж я наробила!.."
Аборт... Синашу закололи-зарізали...
Як ножем у серце ударила!
Писала, що перехворіла тяжко, геть кров'ю зійшла, думала, що й не виживе. Не в лікарні ж робила — в баби-шептухи, в'язальною спицею, кривава доріжка аж додому прослалася...
"Ой Іваньцю, що ж я наробила!.."
Ходив, наче громом прибитий. "От вернуся додому, впіймаю ту бабу — пополам роздеру!.."
Ну, одслужив, ну, додому приїхав, ну, виплакалась у нього на грудях: кожа та кості... "Та чи тебе на голоднім пайку тут тримали?.." Ну, до сільради розписатись сходили і весілля зіграли, Танюшиних батьків ледь не втопили, коли, п'яні, до річки на возику вивезли та в річку і перекинули, візком тим накривши. Тесть, щоправда, який горілки надудлився, закоркованою пляшкою за течією поплив, теща ж, яка, маніжачись, винце ледь пригублювала, пішла на дно каменюкою. Витягай — ледь одкачали. А в першу ж ніч утішав молоденьку дружину, що годі... годі вже побиватися, от поживуть — увесь хутір дітлашнею засиплять... Двір будуть обдзвонювати, оченятами сяяти...
День по дневі, місяць по місяцеві, рік по рокові, а Таня, худенька як трісонька,— як на ній і спідниця тримається! — так і не спромоглася вступити у тяж. І хата, і двір — пустка пусткою.
III
А теперечки уже й про тракторець.
Іван ще змалку кохався у техніці. Все металеве, що гуло, чмихало, рухалось, його заворожувало. Кинеться мати: куди дитинище завіялось? — а воно з самого ранку в бригаді у тракторній розважа трактористів. Тягне його до заліза, наче магнітом. А коли хто догадається посадити на трактора, що стоїть на ремонті, то й зовсім свято малому. Диркатиме з ранку до вечора.
Прийде додому, як чортеня, у мастилі. Тільки оченята горять.
Одшмага його мати під руку сердиту, а за день чи за два — знову в бригаді.
На тракториста і вивчився.
І в армії прослужив, не вилазячи з танка.
А повернувшись із служби — знову в бригаду, у тракторну.
— Мені вже здається, що я сплю не з чоловіком, а з трактором,— сміялась Тетяна.
Тепер уже не Таня-Танюша, а Тетяна.
Сорок років же стукнуло, де вони й узялися. А йому то й поготів.
Ну, перестройка-настройка, зліквідували колгоспи та розпаювали поле суспільне: по три гектари на брата (у голови сховані, в сейфі), а заодно і тракторна розпалася, бо й трактори, хоч і залізні,— не вічні, й Іван спершу не знав, до чого руки прикласти. А потім коло городу заходився: електронасоса доп'яв, труби проклав, кнопку натиснув — і дощ, не відрами воду тягати. З усього хутора збігались дивитися. Вітряк надумавсь поставити — електрику гнати, бо відключали раз по раз, до каганців хутір привчаючи...
А далі?
Далі що, коли душа за трактором тужить?
Мучився-мучився та й вирішив змайструвать тракторця.
Не "Білоруса" чи "ХТЗ", що у дворі й не розвернулися б, а невеличкого, похватного, яким і город зорать-заскородити, і все необхідне до двору привезти. Бо держава поки начухається отакі тракторці випускати, то на розпайованих гектарах і бороди виростуть.
Отут автора так і тягне посперечатися з вельми мудрими вченими, які твердять, що всі ідеї, продукт нашого мозку, так і лишаються в мозкові. Не ширяють, як птахи, по білому світу, запліднюючи голови інші.
А чим тоді пояснити, що Іван, який зроду-віку не читав відомого роману Ільфа й Петрова, один з героїв якого із деталей машинки друкарської склав мотоцикла... Чим пояснити, що Іван і собі затіяв сотворить щось подібне? Тільки не друкарську машинку узяв (машинки такої не було і в конторі), а керогаз, дерев'яне корито і граблі дерев'яні ж. Узяв та й змайстрував із деталей тих тракторця.
Залив соляркою, крутонув ручку, і тракторець, чмихнувши весело, так ушкварив по вулиці, що Іванові ледь удалося його наздогнати.
З того часу і повелося: не тільки себе, а й весь хутір, вважайте, тракторець обслуговував.
Це — в будні.
А в неділю, та ще й на канікули, коли дітей з усіх кінців до хутора звозять і аж кишить дітлашнею... Отоді щонеділі Іван причепурює свого тракторця, ще й гіллям зеленим заквітчує і, сам у празникове вдягнувшись, цілісінький день ката дітлашню. Натовче повен кузов, ще й на коліна примостить.