Якийсь час він дивився на мене, розмірковуючи, перш ніж відповісти.
– Так, чув. Його подружка тут, – він кивнув головою у протилежний бік зали, – схоже, святкує.
Я подивився у вказаному Стадсі напрямку і відразу помітив рудоволосу Міріам за столиком у компанії кількох чоловіків і жінок.
– Не знаєш, хто його пришив?
– Вона каже, що це справа рук поліції, надто він багато знав.
– Сміх, та й годі, – зауважив я.
– Так, – погодився він. – А ось і ваш столик. Влаштовуйтесь. Я за хвилину повернусь.
Ми перенесли склянки на столик, що його втиснули для нас між двома іншими, які й так стояли майже впритул, і як змогли всілися.
Нора відсьорбнула зі склянки й пересмикнулась.
– Невже це справді та "гірка віка", про яку пишуть у кросвордах?
– Ой, дивіться! – прошепотіла Дороті.
Ми скинули очі й побачили Шепа Мореллі, який прямував до нас. Дороті прикипіла поглядом до його обличчя. Побите й припухле, воно наче кольорова гама мінилося від ядуче-фіолетового синця під оком до блідо-рожевого пластиру на підборідді.
Мореллі підійшов і, трохи нахилившись, сперся кулаками на наш столик.
– Послухайте, – промовив він, – Стадсі переказав, що я мушу вибачитись.
– Старий Стадсі – живі правила етикету, – пробурчала Нора.
– Що далі? – докинув я.
Мореллі похитав розбитою головою.
– Я не звик вибачатися за свої вчинки, хай як там їх сприймають, але хочу сказати, що шкодую за свою нестриманість і напад на вас і сподіваюсь, що не завдав вам багато прикрощів, а якщо ви сердитесь, то готовий спокутувати свою…
– Забудьмо про це. Сідайте краще вип'ємо. Це містер Мореллі, а це міс Уайнент.
Дороті зацікавлено вирячилась. Мореллі розшукав собі стільця і сів.
– Сподіваюсь, ви також не тримаєте на мене серця? – звернувся він до Нори.
– Навпаки, було дуже весело, – зауважила вона.
Він недовірливо подивився на неї.
– Випустили на поруки? – спитав я.
– Так, сьогодні. – Він обережно помацав обличчя. – Вийшов як нова копійка. Перш ніж випустити на волю, мене ще раз піддали обробці заради науки.
– Який жах! – обурилась Нора. – Ви хочете сказати, що вони…
Я поплескав її по руці.
– Ви повинні були б цього чекати, – зазначив Мореллі, намагаючись скривити спідню губу в зневажливій посмішці. – Все б нічого, якби вони не налітали удвох чи втрьох.
Нора обернулась до мене.
– Ти теж займався подібним?
– Хто? Я?
Підійшов Стадсі зі стільцем у руках.
– Гарненько розфарбували йому пику, еге ж? – кивнув він у бік Мореллі. Ми посунулись, і Стадсі сів. Він самовдоволено посміхнувся до Нори, яка тримала в руках склянку. – Гадаю, кращого ви не пили в своїх забігайлівках на вишуканій Парк-авеню, а тут і ціна всього лише 50 центів.
Нора ледь-ледь усміхнулась і наступила під столом мені на ногу.
– Ви познайомилися з Джулією Вулф у Клівленді? – спитав я Мореллі.
Він скосив очі на Стадсі, який відкинувся на стільці й роззирався по залу, стежачи за зростом своїх прибутків.
– В ті часи вона звалася Родою Стюарт, – докинув я.
Мореллі перевів погляд на Дороті.
– При ній можете казати. Це дочка Клайда Уайнента.
Стадсі облишив свої спостереження й вишкірився до Дороті.
– Он ви хто? Як справи у вашого татуся?
– Та я не бачила його з дитинства, – відповіла дівчина.
Мореллі облизав кінчик сигарети й устромив її між розбитими губами.
– Я приїхав сюди з Клівленда. – Він запалив сірник. Очі його були порожні, удаючи байдужість. – Родою Стюарт вона назвалася лише одного разу, а взагалі була Ненсі Кейн. – Він знову покосився на Дороті. – Ваш батько про це знав.
– Ви були знайомі з моїм батьком?
– Якось перекинулись словами.
– Про що? – поцікавився я.
– Про неї. – Сірник догорів і обпік йому пучки. Він віджбурнув його, чиркнув іншим і припалив сигарету. Тоді подивився на мене, звівши брови й наморщивши чоло.
– Нічого, що я це кажу?
– Звичайно. Тут усі свої.
– Гаразд. Він ревнував, як скажений. Я хотів було його віддухопелити, але вона заборонила. Ясна річ – він їй платив.
– Коли це було?
– Місяців шість – вісім тому.
– Ви з ним не бачились після її смерті?
Він похитав головою.
– Я зустрічався з ним лише двічі – під час останньої зустрічі й відбулася розмова.
– Вона водила його круг пальця?
– Мені вона про це не казала. Проте, думаю, таки дурила.
– Навіщо?
– Вона була мудра, як змія, – хитра-прехитра. Робила гроші на всьому. Якось мені знадобилося п'ять тисяч. – Він клацнув пальцями. – Готово!
Я вирішив не розпитувати, чи повернув він їй ті гроші.
– Може, то він їй дав?
– Звісно, може бути.
– Ви не розповідали про це поліції? – спитав я.
Він зневажливо реготнув.
– Вони сподівалися багато чого з мене вичавити. Цікаво, що тепер вони думають? Ви чесний хлопець, я не… – Він затнувся і витяг сигарету з рота. – Ох уже цей з рожистим запаленням! – прогарчав він і, простягнувши руку до сусіднього столика, схопив за вухо чоловіка, що аж надто нахилився в наш бік.
Той підскочив і обернув до Мореллі перелякане, скривлене й бліде обличчя.
– Прибери свій брудний клапан з наших склянок! – гарикнув Мореллі.
– Т-та я н-нічого, Шепе, – пробелькотів, затинаючись, чоловік і втягнув живіт, щоб відсунутись якомога далі, але так само міг легко все підслухати.
– Ти завжди нічого, тільки ніколи не пропустиш нагоди, – зауважив Мореллі і обернувся до мене: – Вам я готовий все розповісти – дівчина мертва, і їй тепер байдуже, але нишпорки Малруні нічого не витягнуть з мене і обценьками.
– Чудово, – зазначив я. – Розкажіть мені про дівчину – як ви з нею познайомились, чим вона займалась до зв'язку з Уайнентом, де він її надибав.
– Мені треба випити. – Він крутнувся на стільці й гукнув: – Гей, гарсон! Ну ти, з торбинкою за плечима!
Горбун-офіціант, якого Стадсі назвав Пітом, проштовхався до нашого столика і лагідно вишкірився до Мореллі.
– Що бажаєте? – він голосно цвіркнув зубом.
Ми зробили замовлення, і офіціант забрався.
– Ми з Ненсі, – став розповідати Мореллі, – жили в одному кварталі. Старий Кейн тримав кондитерську на розі. А вона крала звідти сигарети для мене. – Він зареготав. – Її предок одного разу нагодував мене товчениками за те, що я вчив дівчину, як видобути п'ятицентовики з телефону-автомата за допомогою шматка дроту. Ви ж бо знаєте тих старих пердунів. Боже правий, а ми ж були в ті часи, мабуть, у класі третьому. – Він знову зайшовся низьким, горловим сміхом. – Тоді я вирішив поцупити арматуру на будівництві, що велося на розі, сховати її в льох старого і повідомити Шульца, поліцейського, який робив обхід території, аби він злупив з крамаря штраф, але Ненсі не дала мені це утнути.