– Він сама люб'язність, – зазначила вона, повернувшись. – Дуже боляче?
– Ні.
– Це я в усьому винна, так?
– Дурниці! Може, ще вип'ємо?
Нора налила мені.
– На твоєму місці я б сьогодні багато не пила.
– Не буду, – пообіцяв я. – Лише кілька ковтків на сніданок. Тепер, коли, здається, всі складності позаду, попроси привести нашого чотириногого сторожа і попередь телефоніста, щоб нікого з нами не з'єднував. Напевне, злетяться репортери.
– Що ти скажеш поліції про пістолет Дороті? Адже ти мусиш дати якесь пояснення, правда?
– Ще не-придумав.
– Ніку, скажи відверто, я виглядала геть дурною?
– В межах, – заспокоїв я.
– Ох ти, грецька вошо! – розреготалась Нора і обійшла ліжко, прямуючи до телефону.
9
– Ти просто хочеш похизуватися! – обурилась Нора. – Я знаю, що кулі тебе не беруть. Не треба зайвої демонстрації.
– Та мені зовсім не важко встати.
– Так само, як і залишитися в ліжку. Принаймні на один день. Лікар сказав…
– Та якби він хоч трохи тямився, то спершу б вилікував свій нежить. – Я сів на ліжку, опустивши ноги на підлогу. Аста лизнула їх.
Нора принесла мені капці й халат.
– Ну ж бо, герою, вставай і заплямуй килим кров'ю.
Я обережно підвівся і побачив, що все гаразд, бо міг вільно ворушити лівою рукою, остерігаючись передніх лап Асти.
– Зрозумій мене, – звернувся я до Нори. – Я не бажав устрявати і ще досі не вплутався в ту історію, але безліч обставин змушують мене до цього. Не стану про них казати – треба переконатись.
– Заберімося геть звідси! – запропонувала дружина. – Поїдемо на тиждень-два на Бермуди чи в Гавану або повернімось до Сан-Франціско.
– Я повинен ще розповісти поліції про той пістолет. Уяви лише собі, коли виявиться, що саме з нього було заподіяне вбивство. Якщо це не встановили досі, то вже на шляху до цього.
– Ти справді вважаєш, що це та сама зброя?
– Поки що припускаю. Ввечері ми підемо в гості…
– І думати кинь! Зовсім з глузду зсунувся? Якщо хочеш когось побачити, хай приходять сюди.
– Ет, то зовсім не одне й те саме. – Я обійняв дружину. – Не бери в голову ту подряпинку. Я почуваюся добре.
– Хизуєшся, й усього, – заперечила вона. – Хочеш, щоб усі побачили в тобі героя, якому й кулі не страшні.
– Не будь злючкою.
– Буду! Бо не збираюся утримувати тебе…
Я затулив їй рота.
– Я хочу побачити Йоргенсенів у них вдома, хочу зустрітися з Маколеєм і зі Стадсі Берком. Досить блукати довкола. Час зазирнути всередину.
– Ох ти ж і упертюх! – зітхнула Нора. – Зараз лише п'ята година, полежи хоч трохи перед виходом.
Я зручно вмостився на дивані у вітальні. Газети вже принесли. Помідомлялося, що Мореллі вистрілив у мене, за однією газетою, двічі, за іншою – тричі, коли я намагався заарештувати його за вбивство Джулії Вулф, і що я перебуваю у вкрай тяжкому стані – нікого не впізнаю і не підлягаю госпіталізації. Тут-таки були вміщені фотографії Мореллі й одне моє давнє фото, що зображувало ще тринадцятилітнього підлітка в кумедному капелюсі, який я носив, як пригадую, коли працював газетярем на Уолл-стріт. Більшість із статей про вбивство Джулії Вулф виглядали надто розпливчастими. Ми саме їх читали, коли завітала наша постійна маленька гостя, Дорогі Уайнент. Я почув її голос з порога, ледве Нора відчинила двері.
– Черговий не схотів повідомити про мене, тож я мусила прослизнути. Не женіть мене, прошу! Я допомагатиму вам доглядати за Ніком. Я все робитиму. Будь ласка, Норо!
Норі лишалося тільки відповісти:
– Заходь.
Дороті увійшла й вирячилась на мене.
– А-а-але ж газети писали, що ви…
– Хіба я схожий на конаючого? А що з тобою трапилось?
Спідня губа в неї була припухла й розбита, на одній щоці вимальовувався синець, на другій – подряпини від нігтів, очі запухли й почервоніли від сліз.
– Мати побила мене, – відповіла Дороті. – От, погляньте! – Вона скинула пальто на підлогу, відірвала ґудзика, кваплячись розстебнути сукню, витягла одну руку з рукава й оголила спину. Вся рука була синя, спина похрещена довгими кривавими смугами. – Бачите? – знову заридала вона.
Нора пригорнула дівчину.
– Бідолашна дитина.
– За що це вона тебе так? – поцікавився я.
Дороті відступила від Нори й опустилася на коліна біля дивана, Аста обнюхали її.
– Вона вирішила, що я приходила… до вас, щоб дізнатися про батьки і Джулію Вулф, – схлипуючи, проказала дівчина. – Через те вона й прибігла сюди – випитати. Та ви переконали її в протилежному… Ви… ви упевнили її, так само, як і мене, що вас не обходить ця справа… І все було гаразд, доки вона не прочитала сьогоднішні газети. Вона збагнула, що ви збрехали про свою непричетність до справи. Тоді вона стала мене лупцювати, бажаючи дізнатись, що я вам виклала.
– Що ж ти їй сказала?
– Я не могла сказати нічого. Навіть… про Кріса. Нічого не могла.
– А він теж був присутній?
– Так.
– І дозволив їй тебе мордувати?
– Та він… ніколи не суперечить їй.
– Норо, бога ради, – звернувся я до дружини, – дай нам щось випити.
– Так-так, – погодилась Нора, підняла пальто Дороті, повісила його на спинку стільця і рушила до комірчини.
– Ніку, прошу, дозвольте мені залишитись, – проканючила Дороті. – Слово честі, я не буду для вас тягарем, ви ж самі радили мені втекти від них. Згадайте. А мені тепер нема куди йти. Я вас прошу.
– Не переймайся так. Треба все обмізкувати. Ти ж бо знаєш, я не менш за тебе боюся Мімі. Що, на її думку, ти могла мені розповісти такого?
– Вона, певно, знає… дещо пов'язане з убивством і гадає, що мені це теж відомо… Але присягаюся, Ніку, я нічого не знаю!
– І за це спасибі, – зітхнув я. – А втім, сестрице, дещо ти таки знаєш, і саме з цього ми почнемо. Тільки цур, бути чесною – інакше не граємо.
Вона ворухнулась, ніби притискаючи руку до серця.
– Обіцяю.
– От і чудово. А тепер вип'ємо. – Ми взяли склянки у Нори. – Отже, ти мусила їй щось сказати, щоб піти.
– Ні! Я нічого не сказала. Вона, мабуть, і досі не знає, що мене нема в кімнаті.
– Цього нам тільки не вистачало.
– Невже ви примусите мене повернутись? – заплакала вона.
– Дитина більше не витримає такого лупня, Ніку, – озвалася Нора.
– Тихо-тихо, – підняв я руку. – Не знаю. Я от що подумав: якщо ми підемо на обід, то, може, краще, щоб Мімі не знала…