– У тебе нема вибору: або вір, або – ні.
Вона посміхнулась, погладила мене по щоці, поцілувала в губи й підвелася.
– Ох ти ж і пройда! Гаразд, я тобі повірю.
Тоді стала міряти кроками кімнату, очі в неї блищали, обличчя радісно світилося.
– То я покличу Гілда, – запропонував я.
– Ні, зачекай. Хотіла б… спершу почути твою думку щодо знахідки.
– Добре, тільки без кривлянь.
– Ти, певно, вже й тіні власної боїшся, – уїла вона, – заспокойся, я більше тебе не дуритиму.
Я відповів, мовляв, чудово, хай показує те, що хотіла.
– Нас чекають.
Вона обійшла ліжко, наблизилась до стінної шафи, відчинила дверцята, відсунула якийсь одяг убік і запустила руку в шафу.
– Комедія, – проказала вона.
– Комедія? – підхопився я на ноги. – Сто чортів! Гілд муситиме обшукати всю квартиру. – Я рушив до дверей.
– Не будь таким нетерплячим, – проказала вона. – Вже знайшла. – Вона повернулася до мене, стискаючи в руці зіжмаканий носовичок. Коли я наблизився, вона розгорнула носовичок і показала тридюймовий ланцюжок, обірваний з одного боку, а другим прикріплений до маленького золотого ножичка. Носовичок був жіночий, у коричневих плямах.
– То й що? – спитав я.
– Я побачила це в неї в руці, коли мене саму залишили в кімнаті, й, знаючи, що це належить Клайду, сховала.
– Ти певна, що це належить йому?
– Так, – нетерпляче підтвердила вона. – От поглянь-но, тут золоті, срібні й мідні ланки. Він виготовив їх з тих перших металів, що пройшли через винайдене ним плавлення. Кожен, хто хоч трішки його знав, упізнав би цей ланцюжок – іншого такого нема. – Вона повернула боком ножик, щоб я побачив викарбувані на ньому літери К. М. У. – Це його ініціали. Ножика я не бачила раніше, а от ланцюжок мені знайомий. Уайнент носив його протягом довгих років.
– То, значить, ти його добре пам'ятаєш і могла б змалювати із заплющеними очима?
– Безперечно.
– Це твій носовичок?
– Так.
– А плями на ньому від крові?
– Так. Ланцюжок був у неї в руці, звідти й кров. – Вона насупилась. – Чи, може, ти… Ти начебто мені не віриш.
– Не зовсім, – погодився я, – але гадаю, ти вже й себе переконала, що кажеш правду.
Вона тупнула ногою.
– Та ти!.. – Тут вона розреготалась і скинула машкару гніву. – … певно, найприскіпливіший чоловік у світі. Я розповіла достеменно, як було насправді.
– Сподіваюсь. Вже час це зробити. Отже, ти переконана, що Джулія не приходила до тями й нічого не сказала, поки ти лишалася з нею?
– Ти хочеш мене знову розлютити! Звісно, переконана.
– Гаразд, – сказав я. – Зачекай тут. Я покличу Гілда, однак, якщо ти скажеш йому, що Джулія була ще живою, коли тримала цей ланцюжок, він може спитати, чи не накинулась ти на неї, щоб заволодіти річчю.
Вона виторопила очі.
– А що ж мені йому сказати?
Я вийшов геть і зачинив двері.
24
Нора з дещо сонним виглядом розважала у вітальні Гілда з Енді. Уайнентів-дітей не було видно.
– Повний вперед! – сказав я Гілду. – Перші двері ліворуч. Думаю, вона готова до зустрічі.
– Розкололи? – поцікавився він.
Я кивнув.
– Що ви витягли з неї?
– Побачимо, що вдасться вам витягти, і складемо докупи, щоб підсумувати, – запропонував я.
– О'кей. Ходімо, Енді! – Вони поквапилися з кімнати.
– Де Дороті? – запитав я.
Нора позіхнула.
– Я думала, вона разом з вами. Гілберт десь тут. Кілька хвилин тому був у вітальні. Чи довго ми ще тут гайнуватимемо час?
– Не дуже. – Я знову пішов коридором повз спальню Мімі до іншої спальні, двері якої стояли отвором, і зазирнув усередину. Порожньо. Двері навпроти були зачинені. Я постукав.
– Хто там? – почувся голос Дороті.
– Нік, – відповів я і зайшов.
Одягнена, лише без капців, вона лежала на боці на ліжку. Біля неї сидів Гілберт. Губи в Дороті видавалися припухлими, проте це скоріше було від плачу, бо очі її почервоніли. Вана звела голову і похмуро вирячилась на мене.
– Ти ще не перехотіла поговорити зі мною? – спитав я.
Гілберт підвівся з ліжка.
– Де мама?
– Розмовляє з поліцейськими.
Він щось нерозбірливо пробурмотів і вийшов з кімнати. Дороті пересмикнулась.
– У мене від нього мороз по шкірі, – зізналася вона, а тоді, наче згадавши, знову насупилась.
– То ще хочеш мені щось розповісти?
– Що вас так настроїло проти мене?
– Ти не порозумнішала. – Я сів на місце Гілберта. – Тобі відомо про ножик і ланцюжок, які знайшла твоя мати?
– Ні. Де?
– Що ти хотіла мені сказати?
– Тепер уже нічого, – відповіла вона похмуро, – хіба що зітріть зрештою її помаду з губ.
Я витер. Вона вихопила в мене з рук носовичок, перевернулась, узяла коробку сірників на столику біля ліжка і запалила сірник.
– Смердіти буде просто жах, – попередив я.
– Байдуже, – відказала вона, але сірник загасила.
Я взяв у неї носовичок, підійшов до вікна, відчинив його, вижбурив носовичок геть, знову зачинив і повернувся на своє місце.
– Якщо це підніме твій настрій.
– Що мати сказала… про мене?
– Що ти мене кохаєш.
Вона рвучко сіла.
– А ви що на це?
– Я відповів, що це просто старе дитяче захоплення.
Губи її затремтіли.
– Ви… справді так вважаєте?
– А що ж іще може бути?
– Не знаю. – Вона заплакала. – Всі піднімають мене на кпини – і мати, і Гілберт, і Гаррісон, – я…
Я пригорнув її до себе.
– Ану їх усіх к бісу!
За хвилю вона спитала:
– А мати вас кохає?
– Рятуй боже – ні! Я ніколи не стрічав жінки, яка б не була лесбіянкою і так ненавиділа чоловіків, як вона.
– Але в неї завжди хтось…
– Вимоги плоті. Хай це тебе не обманює. Мімі люто ненавидить чоловіків – геть усіх нас.
Вона перестала хлипати, наморщила чоло і сказала:
– Не розумію. А ви теж її ненавидите?
– Іноді.
– А зараз?
– Не думаю. Звичайно, те, що вона вважає себе найрозумнішою, хоч у голові тирса, дратує, але я б не сказав, що ненавиджу її.
– А я ненавиджу, – промовила Дороті.
– Ти вже повідомила про це минулого тижня. Я хочу дещо в тебе спитати: чи ти знала або бачила колись Артура Нунгейма, про якого ми розмовляли в барі?
Вона пильно подивилась на мене:
– Ви просто намагаєтесь змінити тему.
– Мені справді це важливо знати. То як?
– Ні.
– Про нього писали газети, – нагадав я. – Саме він повідомив поліції про зв'язок Мореллі з Джулією Вулф.
– Не пригадую його прізвища, – відказала вона. – Не думаю, щоб чула раніше.