– Ні. Вона прагне хоч кудись вибитись. Тяжко працює, викладає співи й…
Мореллі подивився на свою порожню склянку і зауважив:
– Це твоє питво якнайкраще подіяло на її волинку. – Він обернувся й гарикнув до Піта: – Гей ти, з немовлятком за плечима, ще раз те саме! Нам взавтра співати в хорі.
– Біжу, Шеппі! – відгукнувся Піт. З його зморшкуватого землистого обличчя відразу зник вираз нудьги, щойно Мореллі заговорив до нього.
Страшенно огрядний білявий тип – ядуче-білявий, майже альбінос, – який сидів за столиком з Міріам, підійшов і звернувся до мене тонким, тремтливим, бабським голосом:
– То це ти один з тих, хто запропонував малюку Арту Нунгейму…
Мореллі, не підводячись, щосили вгамселив здоровила у черево. Стадсі, раптово скочивши на ноги й нависнувши над Мореллі, затопив важезним кулаком у пику товстунові. Я несвідомо відзначив, що він знову б'є правицею. Горбун Піт підскочив до огрядного типа ззаду й огрів якнайдужче по голові порожньою тацею. Товстун перекинувся догори ногами, знісши сусідній столик і трьох чоловіків, що сиділи за ним. Обидва бармени поквапились нам на допомогу. Один з них оперіщив товстуна кийком, коли той спробував підвестися, й поставив його знову рачки, другий схопив його за комір і здушив. За допомогою Мореллі вони підняли здоровила на ноги й виштовхали геть.
Піт подивився їм услід і цвіркнув зубом.
– Клятий Горобець, – пояснив він мені, – як нажлуктиться, геть дичавіє.
Стадсі допоміг відвідувачам за сусіднім столиком підвестися й зібрати свої склянки.
– От нещастя, – промовив він, – це, звісно, дуже шкодить бізнесу, але як визначити межу дозволеного? Звичайно, в мене не якесь там кубло, одначе і не пансіон благородних дівиць.
Дорогі сиділа бліда й перелякана; у Нори від захоплення округлилися очі.
– Якась божевільня, – проказала вона. – Навіщо вони це зробили?
– Я розумію не більше за тебе, – відповів я.
Бармени з Мореллі повернулися назад із задоволеним виглядом. Зрештою Мореллі та Стадсі знову сіли до нашого столика.
– А ви гарячі хлопці, – зауважив я.
– Гарячі, – повторив Стадсі і. зареготав.
Мореллі залишився незворушним.
– Якщо це чувидло щось надумав, то найліпше його випередити. Потім буде пізно. Ми вже бачили його в подібних випадках, еге ж, Стадсі?
– В яких випадках? – здивувався я. – Він-бо ж нічого не зробив.
– Так, не зробив, – нешвидко погодився Мореллі, – але вже відчувався його стан. Правда, Стадсі?
– Атож, – підтвердив Стадсі, – він як істеричка.
23
Близько другої ночі ми розпрощалися зі Стадсі та Мореллі й вийшли з "Пігайрен-клаба". Дорогі плюхнулась у куток таксі іі промовила:
– Мене знудить. Я знаю напевне. – Схоже, вона не брехала.
– Ох і пійло! – підхопила Нора. Вона поклала голову мені на плече. – Твоя дружина п'яна, Ніку. Слухай, ти мусиш розповісти мені, що сталося, – геть усе. Не зараз, завтра. Я не второпала ні їхніх слів, ані дій. Але вони обидва просто диво.
– Знаєте, – озвалася Дороті, – я не можу їхати до тітки Аліси в такому стані. З нею станеться приступ.
– Вони могли б і не лупцювати так того товстуна, – провадила своє Нора, – хоч це було кумедно, але жорстоко.
– Певно, я краще поїду до мами, – : лопотала Дороті.
– Рожисте запалення не має нічого спільного з вухами. А що означає клапан? – не вгавала Нора.
– Вухо.
– Тітка Аліса мене обов'язково побачить, – нудила Дороті, – бо я забула ключ і муситиму її розбудити.
– Я кохаю тебе, Ніку, – шепотіла Нора, – бо ти приємно пахнеш і маєш чарівних знайомих.
– Вам не важко буде закинути мене до мами? – спитала Дороті.
– Ні, – відповів я і назвав водієві адресу. – Їдьмо до нас, – запропонувала Нора.
– Н-ні, – відмовилась Дороті, – краще додому.
– Чому? – здивувалась Нора.
– Думаю, так буде краще, – відказала Дороті.
Так вони перемовлялись, доки таксі спинилось біля готелю "Котленд".
Я виліз з авто і допоміг це зробити Дороті. Вона важко сперлася на мою руку.
– Будь ласка, підніміться до нас на хвильку.
– Тільки на хвильку, – попередила Нора і також вилізла з таксі.
Я попросив водія почекати. Ми піднялися нагору, і Дороті натиснула на дзвоник. Двері відчинив Гілберт у піжамі й халаті. Він скинув руку в знак привітання і повідомив пошепки:
– А в нас поліція.
– Хто там, Гіле? – почувся голос Мімі з вітальні.
– Містер і місіс Чарлз, а з ними Дороті.
Мімі вибігла нам назустріч.
– Я так вам рада, як нікому. Просто не знаю, як повестися. – На ній був блідо-рожевий атласний халат поверх шовкової нічної сорочки такого самого кольору, обличчя розпашіле й розгублене. Не звертаючи уваги на Дороті, вона схопила мене і Нору за руки. – Тепер я більше не хвилюватимусь, переклавши турботи на твої плечі, Ніку. Ти порадиш маленькій нерозумній жінці, що їй робити.
– Дурниці! – ледь чутно, але з притиском прошепотіла Дороті в мене за спиною.
Мімі удала, що не почула доччиного закиду. Так само тримаючи нас за руки, вона потягла до вітальні, щебечучи:
– Ви ж бо знаєте лейтенанта Гілда. Він дуже добрий, але я, певно, аж надто випробовую його терпіння. Я була такою мірою… тобто геть розгубилась. Але тепер ти поруч і…
Ми ступили до вітальні.
– Хелло! – привітався Гілд зі мною. А тоді з Норою: – Добривечір, мадам!
Поліцейський, що був з ним, той, якого звали Енді і який допомагав Гілду робити обшук у наших кімнатах тим ранком, коли з'явився Мореллі, кивнув нам і щось нерозбірливо рохнув.
– Що сталося? – поцікавився я.
Гілд скосив очі на Мімі, тоді на мене і пояснив:
– Бостонська поліція затримала Йоргенсена, чи Келтермена, чи хто там він насправді, у його першої дружини й розпитала про те, що нас цікавило. Згідно з його словами, він не мав відношення ні до вбивства Джулії Вулф, ні до неї самої, і місіс Йоргенсен може це довести, оскільки має докази проти Уайнента. – Він знову покосився на Мімі. – Та пані не хоче ані підтвердити це, ані заперечити. Зізнатися, містере Чарлз, я вже й не знаю, як до неї підступитися.
Я міг його зрозуміти.
– Вона, певно, злякалась, – припустив я, і Мімі відразу прибрала переляканого вигляду. – Він розлучився з першою дружиною?
– За її словами, ні.
– Вона бреше! – заперечила Мімі.
– Ш-ш-ш, – заспокоїв я її. – Чи збирається він повертатися до Нью-Йорка?