– Але якщо вона була в тітки, – заперечив я, – то як могла…
– Вона забігала додому вчора ввечері, – урвав мене він, – до того ж я не знаю, коли це сталося. Я вже кілька днів не зазирав до коробки, відкрив її тільки сьогодні.
– А вона знала про наркотик?
– Так. Це одна з причин моєї підозри. Не думаю, що комусь іще було відомо про морфій. А її я теж прилучив до експериментів.
– І як вона поставилась до цього?
– О, їй сподобалось, проте так чи так вона б поцупила наркотик. Я ось що хочу у вас спитати: чи можна протягом такого часу стати наркоманом?
– Якого часу?
– Тиждень… ні – десять днів.
– Важко, якщо вона сама цього не прагнула. Ти їй багато давав?
– Ні.
– Повідом мене, коли щось дізнаєшся, – попросив я. – Я зупиню тут таксі. До зустрічі!
– Ви ще прийдете до нас сьогодні?
– Якщо зможу. Тоді, мабуть, і побачимось.
– Так, – погодився він, – дуже вам вдячний.
Біля першої крамниці-аптеки я зупинив машину, щоб зателефонувати Гілду, не сподіваючись його застати, а з метою дізнатися його домашній телефон. А проте він був на місці.
– Трудитесь як бджілка, – зазначив я.
Його "отож-бо!" прозвучало дуже зраділо.
Я зачитав йому листа Джорджії та назвав її адресу.
– Хороша здобич, – похвалив мене він.
Я повідомив, що Йоргенсен не ночував минулу ніч удома.
– Гадаєте, він уже в Бостоні? – спитав Гілд.
– Або там, – розмірковував я, – або ще південніше, куди встиг дістатися за цей час.
– Гаразд, пошукаємо, – пообіцяв він весело. – В мене також новини. Наш друг Нунгейм отримав добрячу порцію свинцю 32-го калібру за годину, як накивав від нас п'ятами, і віддав богові душу. Схоже, кулі випущено з того самого пістолета, з якого вбили Вулф. Зараз вони на експертизі. Думаю, Нунгейм тепер може тільки жалкувати, що не залишився з нами й не розповів про все.
20
Коли я повернувся до готелю, Нора жувала шматок холодної качки, тримаючи його в одній руці, а другою складала малюнок-головоломку.
– О, – промовила вона, – а я вже подумала, що ти в неї залишився жити. Якщо ти такий сищик, то допоможи мені знайти коричневий шматочок, схожий на равлика з довгою шиєю.
– Шматочок качки чи малюнка? Слухай, давай не підемо сьогодні до Еджів – це страшенно нудні люди.
– Гаразд, але ж вони засмутяться.
– Не з нашим щастям, – пробурчав я. – Їх засмутить, якщо Квін, чи там…
– Тобі дзвонив Гаррісон. Він просив переказати, що варто зараз придбати акції компанії "Макінтайр Паркьюпайн" – і, схоже, він таки має рацію, – щоб виграти на твоїх акціях золотих рудників. Він повідомив, що вони йдуть по двадцять з чвертю. – Вона тицьнула пальцем у головоломку. – Той шматочок десь тут.
Я розшукав його і переказав Норі майже дослівно все, що відбулося в Мімі.
– Щось не віриться, – зауважила вона. – Ти все вигадуєш. Хіба можуть люди бути такими? Що їх вкусило? Чи то нова раса – нелюдів?
– Я тобі переповідаю факти, а не шукаю пояснення їх.
– Та й як ти можеш пояснити? В цій сім'ї, схоже, жоден – після того як Мімі визвірилась на свого Кріса – не відчуває приязні до іншого. Така їхня спільна риса.
– Може, це і є пояснення, – припустив я.
– Я б хотіла побачити тітку Алісу, – сказала Нора. – Ти збираєшся передати той лист поліції?
– Я вже дзвонив Гілду, – зізнався я і розповів їй про Нунгейма.
– То що з цього випливає?
– Передусім якщо Йоргенсен утік з міста, а я гадаю, так воно і є, й якщо кулі випущено з того пістолета, з якого було вбито Джулію Вулф, а це теж вірогідно, то поліція легко може звинуватити його в співучасті.
– Якби ти справді був гарним детективом, то при бажанні розтлумачив би мені все доступніше. – Вона знову повернулася до головоломки. – Ти що, збираєшся знову поїхати до Мімі?
– Не знаю. Слухай, давай облишимо на час ту жирунку і спокійно пообідаємо.
Задзвонив телефон – я сказав, що візьму трубку. Це була Дороті Уайнент.
– Алло! Нік?
– Власною персоною. Здрастуй, Дороті.
– Гіл прийшов до тітки й спитав про відому вам справу, теж я хочу сказати, що це я взяла, аби завадити Гілу стати морфіністом.
– І що ти з цим зробила? – поцікавився я.
– Він примусив мене повернути, не повіривши. Але слово честі, я взяла тільки заради нього.
– Я тобі вірю.
– Тоді скажіть, про це Гілові. Якщо ви мені вірите, він також повірить, бо вважає: ви знаєтесь на цих справах як ніхто.
– Скажу, як тільки його побачу, – пообіцяв я.
Вона помовчала, потім спитала:
– Як там Нора?
– Виглядає начебто непогано. Хочеш з нею поговорити?
– Так, звичайно, але я б ще хотіла дещо у вас спитати. Чи… мати говорила щось про мене, коли ви сьогодні були в неї?
– Начебто ні. А що?
– А Гіл?
– Лише про морфій.
– Ви певні?
– Абсолютно, – запевнив я. – А що?
– Та так, нічого… якщо ви певні. Дурниця.
– Гаразд. Зараз покличу Нору. – Я вийшов до вітальні. – Дороті хоче поговорити з тобою. Тільки не запрошуй її на обід.
Коли Нора повернулась після телефонної розмови, вигляд у неї був таємничий.
– Ну що ще? – поцікавився я.
– Нічого. "Як ваші справи" і таке інше.
– Якщо ти брешеш дідусеві, – погрозив я, – господь тебе покарає.
Ми пообідали в китайському ресторані на П'ятдесят восьмій стріт, а тоді я дозволив Норі ублагати мене сходити-таки до Еджів.
Хелсі Едж був високий худорлявий чоловік п'ятдесяти з гаком років з гостреньким жовтуватим обличчям і лисою, як коліно, головою. Він казав жартома про себе: "цвинтарний крадій за фахом і уподобанням" – один-єдиний його жарт, якщо це можна так назвати, маючи на увазі свою професію археолога і пишаючись колекцією бойових сокир. Зрештою, його можна було терпіти, спокійно сприйнявши рідкісну необхідність оглянути арсенал зброї – кам'яні сокири, мідні, бронзові, двоклинкові, грановані, багатокутні, зубчасті, сокири-молотки, сокири-тесла, месопотамські, угорські, скандінавські – і всі трохи вже не порох. Відразу викликала його дружина. Ім'я в неї було Леда, проте чоловік звав її Тіп. Крихітна і якась наче вся сіра – волосся, очі, шкіра – вона не сідала, а ніби вмощувалась на сідало й схиляла голову набік. Нора вважала, що вона вистрибнула із стародавньої могили, яку одного разу розкопав Едж, а Маргот Іннз називала її вголос карлицею. Тіп якось мені сказала, що, на її думку, вся література понад двадцятирічної давнини мертва, бо не містить у собі психіатрії. Мешкали Еджі в симпатичному старому триповерховому будинку в кінці Грінвіч-віллідж, і випивка завжди в них була відмінною.