– Я не чекав вас, лейтенанте, – прогугнявив він. – Ви обіцяли подзвонити.
Він виглядав переляканим. Маленькі чорні, близько посаджені очі, широкий рот з тонкими невиразними губами, довгий, аж надто гачкуватий ніс, що вільно звисав долу, наче не мав кісток.
Гілд узяв мене під лікоть, і ми зайшли. Ліворуч крізь відкриті двері виднілося незаслане ліжко. Ми ступили до ницої й брудної вітальні – скрізь валялися газети, одяг, брудні тарілки. Праворуч, у ніші між водопровідною раковиною і плитою, стояла жінка з гарячою сковорідкою в руці. Це була окостувата, опасиста руда молодиця років двадцяти восьми, позначена якоюсь вульгарною звабою, в пожмаканому рожевому кімоно і рожевих, потертих, викривлених пантофлях.
Гілд не представив мене Нунгейму і не звернув уваги на жінку.
– Сядьмо, – запропонував він і, відсунувши розкидану одіж, примостився на краєчку дивана.
Я скинув шмат газети з крісла-гойдалки й сів туди. А що Гілд не зняв капелюха, то я теж не поспішав цього робити.
Нунгейм підступив до стола, де стояла пінтова пляшка з віскі на денці й дві склянки, і запропонував:
– Вип'єте?
Гілд скривився.
– Тільки не цю бридоту. Чому ти мені збрехав, ніби знав ту Вулф тільки наочно?
– Бо саме так і було, лейтенанте, слово честі! – Він двічі покосився в мій бік і знову вирячився на Гілда. – Може, я там привітався з нею чи запитав, як справи, – при зустрічі, та й усього. Свята правда.
Жінка в заглибленні глузливо пирскнула так само насуплено. Нунгейм рвучко обернувся до неї.
– Ну ти, – просичав він люто, – закрий пащеку, в зуб дам!
Молодиця пожбурила в нього сковорідкою, що просвистіла повз і вдарилася в стінку. Краплі жиру і яєчного жовтка бризнули на стіну, меблі й підлогу.
Нунгейм посунув до жінки. Не підводячись, я виставив ногу й підчепив його. Він гепнувся на підлогу. Жінка схопилася за сікач.
– Досить! – прогарчав Гілд, так само сидячи на дивані. – Ми прийшли поговорити, а не спостерігати брудну чвару. Встань і візьми себе в руки!
Нунгейм повільно підвівся.
– Вона мене до сказу доводить, як вип'є. Цілий день дратує. – Він поворушив правицею. – Схоже, я розтяг зв'язки.
Молодиця протупотіла повз нас, не дивлячись ні на кого, і, зайшовши до спальні, хряснула дверима.
– Можливо, якби ти не упадав за іншою спідницею, – зауважив Гілд, – то не мав би зараз неприємностей.
– Це ви про що, лейтенанте? – здивовано спитав Нунгейм з образою в голосі.
– Про Джулію Вулф.
Блідий чоловічок обурився:
– Та це брехня, лейтенанте! Той, хто таке каже…
– Як бажаєте, – урвав його Гілд, звертаючись до мене, – врізати по цій пиці, то хай вас не бентежить його пошкоджена рука – він однаково вайло гірше за бабу.
Нунгейм обернувся до мене, піднявши догори руки.
– Я зовсім не мав на увазі, що ви брехун. Просто, можливо, хтось помилився, як…
Гілд знову його урвав:
– Невже б ти з нею не переспав, якби вона погодилась?
Нунгейм облизав губи й сторожко зиркнув на двері спальні.
– Що ж, – нешвидко відповів він, запопадливо понизивши голос, – звичайно, вона була ласим шматком. Гадаю, я б не відмовився.
– То невже ти не пробував її підкадрити?
Нунгейм завагався, потім знизав плечима:
– Знаєте, як це буває. Коли звик гуляти, намагаєшся підчепити майже кожну.
Гілд похмуро втупився в нього:
– Міг би сказати мені про це відразу. Де ти був у день убивства?
Коротун аж підскочив, наче його шпигонули голкою.
– Та цур з вами, лейтенанте! Як ви могли таке подумати? З якого б такого лиха я б її вбивав?
– Де ти був?
Нунгейм нервово смикнув губами.
– Який то був день, коли?.. – він затнувся, побачивши, як розчахнулися двері спальні.
Гладуха з'явилася з валізою і в пальто.
– Міріам! – пробелькотів Нунгейм.
Вона байдуже глипнула на нього і відрубала:
– Ненавиджу брехунів, якби й простила, то не брехуна-стукача, а втім, і це можна було б стерпіти, та ти мені вже обрид! – Вона повернулася і посунула до виходу.
Нунгейм шарпнувся було за нею, але Гілд утримав його, охопивши за руку, і повторив:
– Де ти був?
– Міріам! – гукнув Нунгейм. – Не йди! Я виправлюсь, я все зроблю! Не йди!
Вона вийшла і ляснула дверима.
– Пустіть мене! – заблагав Нунгейм. – Я її поверну. Я не можу без неї! Я тільки її приведу назад і відповім на всі ваші запитання. Пустіть! Мені треба її повернути!
– Дурниці! – заперечив Гілд. – Сядь-но! – Він штовхнув коротуна на стілець. – Ми прийшли сюди не для-того, щоб дивитися весняний хоровод. Де ти був у день убивства?
Нунгейм затулив обличчя руками і заплакав.
– Будеш кривлятися, – попередив Гілд, – скуштуєш ляпаса.
Я плеснув у склянку віскі й простягнув її Нунгейму.
– Дякую, сер, дякую. – Він ковтнув, закашлявся і витяг брудний носовичок, щоб утертися. – Так відразу і не пригадаю, лейтенанте, – заскиглив він. – Може, я був у кегельбані у Чарлі, а може, і вдома. Міріам пригадала б, якби я її привів.
– К бісу твою Міріам! – прогарчав Гілд. – Хочеш у буцегарню через свою забудькуватість?
– Одну хвилиночку! Зараз пригадаю. Я не прикидаюся, лейтенанте. Ви ж бо знаєте, я ніколи вам не брешу. Просто геть розгубився. Погляньте-но на мою руку. – Він підняв правицю, щоб показати, як припух зап'ясток. – Одну хвилиночку, – затулився він знову долонями.
Гілд підморгнув мені, й ми стали чекати, доки коротун напружить свою пам'ять.
Раптом він прибрав руки від обличчя і посміхнувся:
– Тьху ти! Звичайно, це запросто вбереже мене від арешту. У той день я був… Зачекайте, зараз покажу. – Він пішов до спальні.
Через деякий час Гілд гукнув:
– Гей там, ми не збираємося скніти тут до ночі. Ворушися!
Відповіді не було.
Ми зазирнули до спальні – порожньо, відчинили двері ванної – теж нікого, тільки розчинене вікно, за яким виднілася пожежна драбина.
Я промовчав, намагаючись і виглядом не виказати почуттів.
Гілд зсунув капелюха на потилицю і пригрозив:
– Хай тепер начувається. – Він рушив до телефону у вітальні.
Поки він телефонував, я обнишпорив шухляди й стінні шафи, проте не знайшов нічого цікавого. Я кинув цей поверхневий обшук, щойно Гілд, привівши в дію поліцейську машину, поклав трубку.
– Гадаю, його швидко знайдуть, – зазначив він. – Є новини. Встановлено, що Йоргенсен – це Келтермен.