— А звідки ви? — здивувався хлопець. — Де ваш корабель? Де старші космонавти?
— Ми з Землі.
— Як з Землі? — збентежився хлопець. — Там ще нема потужних космольотів. Як же ви…
— А ми — на вашому кораблі, — пояснив Славко. — Були в горах. Бачимо — срібний диск, такий круглий. Вийшов робот, кудись поскакав. А ми — в люк. Корабель і полетів. Побули на Марсі, а звідти — сюди. А корабель десь полетів, ми й залишилися самі по собі…
— Ой, здорово! — затанцював хлопець довкола шукачів. — Ой, які ви молодці! Оце так мужність — летіти в чужі світи на інопланетному кораблі! Як це ви додумалися, як зважилися?
— У нас — мрія, — щасливо усміхаючись, сказала Ліна. — Якби не мрія — ми б не полетіли.
— Яка мрія? — поцікавився хлопець.
— Казкова.
— Розкажіть мені.
— Славку, розкажи йому все.
— А ти допоможеш нам? — запитав Славко.
— Все, що зможу, — скрикнув хлопець. — Клянуся Сонцем, що зроблю все! Ось моє серце — воно ваше! Ім’я моє— Рон.
Шукачі назвали свої імена, Рон усміхнувся приязно, поплескав по плечу Славка, лагідно торкнувся долонею плеча Ліни. Підморгнув — зовсім так, як це роблять земні хлопці. Потім на мить замислився, на його високому чолі прокотилася хмаринка задуми.
— Ви, мабуть, їсти хочете?
— Як вовки, — проковтнувши слину, сказав Славко.
— Які вовки? — не зрозумів Рон.
— А наші, земні вовки. Хижаки такі є…
Хлопець весело засміявся, поблискуючи ясно-фіолетовими очима. Потім метнувся до стіни, щось натиснув. Відчинилася ніша. Рон дістав з неї два червонобокі плоди, подав новим друзям. Ліна одразу гризнула прозору шкурину. Бризнув пахучий сік. Солодка рідина потекла до рота.
— Ой, як смачно! — видихнула вона. — Аж у голові паморочиться!
Плоди сподобалися й Славкові. Від них прояснилася свідомість, щезла втома, в тілі попливла хвиля бадьорості. Рон відчинив ще одну нішу, приніс два райдужні костюмчики, подав їх мандрівникам. Вони взяли, дивуючись.
— Нащо це?
— На згадку про Ра, — пояснив хлопець. — Одягнете. Не горять у вогні, не пропускають холоду. А свої залишите мені. Для музею.
— Таке дрантя — у музей? — скептично запитав Славко.
— Аякже. Вбрання дітей Землі! — захоплено мовив Рон. — Та це буде найкращий експонат нашого музею.
За кілька хвилин Славко й Ліна набули святкового вигляду. Нове вбрання підкреслювало стрункість юних тіл, було зручне й прохолодне. Рон милувався новими друзями, ходив довкола, вдоволено торкався пальцями їхніх плечей і рук.
— А тепер — говори, — попросив він Славка. — Розкажи про вашу мрію.
Славко, хвилюючись і збиваючись, розповів про все, починаючи з появи двох болідів над селом і кінчаючи прощанням з Нанті. Сказав про дивний заповіт чудо-цвіту, про якусь трагедію Планети Квітів, яка гине і якій треба допомогти. В чому та трагедія, і чим допомогти — невідомо. Шлях казки повинен привести до розгадки…
Очі Рона темніли, сповнювалися глибокою серйозністю. Він уже не здавався веселим хлопчиськом, а мудрим і навіть суворим чоловіком. Розповідь Славка вразила його, схвилювала до глибини душі. Він схопився з крісла, в якому сидів, слухаючи оповідь, підійшов до Славка, обняв його.
— Я готовий померти, аби допомогти вам, мої друзі. Що ж ми зробимо? Планета Квітів… В дитинстві я чув казки про неї. Треба запитати в Просторового Інформатора. Ходімо.
— В кого ти запитаєш? — не второпав Славко.
— Побачиш сам. Це недалеко.
Вони вийшли з будиночка. Рон підійшов до сріблистого дерева, прихилив до себе віть з рожевою квіткою. Тремтливі пелюстки її розгорнулися віялом, замиготіли веселими переливами.
— Кохана квітко, — приязно сказав Рон. — Зв’яжися з простором. Канал Всепланетного Інформатора…
— Коханий друже, — срібнодзвінно відповіла квітка. — Готово! Я жду запитань.
— Він розмовляє з квіткою, — шепнула Ліна. — Чудо!
— Тихо, — поклавши пальця до вуст, прошепотів Славко. — Не заважай!
— Що скаже Просторова Пам’ять про Планету Квітів? — запитав Рон. — Чи є Планета Квітів у Системі Сонця?
Одна мить очікування. Пелюстки здригнулися, почулася відповідь:
— Планета Квітів — перше від Сонця небесне тіло. Туди космольоти Ра навідувалися двічі, але дуже давно. Еволюція середнього рівня мислення, нетехнічна, обмін — енергетичний, променевий. Показати зображення мислячої істоти?
— Покажи, люба квітко, — попросив Рон.
Довкола пелюсток спалахнув блакитний ореол, поволі густішав, став синювато-молочним, перетворився в непрозорий диск. На ньому з’явилися зображення: червоно-чорна поверхня і над нею — квітка, схожа на морську актинію. Тремтливі пелюстки ворушилися, ніби під вітром, мерехтіли іскрами. Квітка пропливла, зникла. Екран розвіявся в просторі, почулося запитання:
— Ви задоволені?
— Дякую, квіточко. Все.
Повернувшись до земних друзів, хлопець запитально глянув на їхні здивовані обличчя.
— Ти запитував у квітки? — озвався Славко. — Звідки вона знає?
— Не вона, — пояснив Рон. — Будь-яке дерево чи квітка поєднані з простором. А в просторі зосереджена вся інформація нашої планети, записана в магнітному полі. Ми навчилися користуватися нею. Кожне дерево має міріади клітин, є складною системою. Наша наука вміє керувати цими системами так, як ви на Землі розумними машинами.
— Біоніка, — озвалася Ліна. — У нас теж почали вивчати мудрість природи. Пам’ятаєш, Славку, нам Максим Іванович розповідав?
— Рон, — з благанням мовив Славко. — То ми можемо полетіти на Планету Квітів?
— Це дуже важко, — задумливо відповів Рон. — Біля самого Сонця…
— Невже Меркурій?
— Меркурій — перепитав Рон. — А, це Планета Вогняних Вихорів. То ви знаєте її як першу планету? А ми відшукали планету ще ближче — світ кристалічного життя. А Планета Квітів — ще далі, майже в обіймах Сонця.
— То за Меркурієм є ще дві планети?
— Дві. Ви їх не бачите.
— Скажи, Рон, а ваша Ра — це Юпітер?
— Юпітер. А хіба ви не знали?
— Робот сказав нам, — ніяково мовив Славко. — Та тільки ми вийшли з корабля — почали сумніватися…
— Чому?
— Бо вчили про Юпітер зовсім інше. Гігантська планета, непрониклива, густа та ще й отруйна атмосфера, низька температура. І Сонце… Сонце повинне бути малесеньке, а воно он яке велике. І весь час у зеніті. А Юпітер же швидко обертається.