— Чому? — занепокоїлися учні. — Але ж фантасти пишуть?
— То ж фантасти! — іронізував учитель. — А розрахунки показали: щоб одправити одну тонну корисного вантажу до Проксима Центавра, знадобиться мільйон тонн палива, та не якогось там хімічного, а термоядерного, яке ще навіть не відкрите!
— Ух ти! — прошелестіло в обсерваторії.
— Ото ж бо! Крила мрії розтоплені сонцем істини. Так, як у міфі про Ікара. І впали ви, друзі, у море розчарування…
— А може, вони якось інакше літають, — понуро озвався Славко.
Максим Іванович пильно глянув на нього, їхні очі зустрілися, щось сказали одне одному і знову розійшлися.
— Не будемо гадати, — махнув рукою учитель. — Може, справді відкриється якась нова можливість, тоді можна буде цілком реально думати про міжзоряні польоти. Чи досягли цього інопланетні брати? Сумніваюся… Ми не маємо фактів про їхні прильоти.
Учні розходилися з обсерваторії розчаровані. Чогось їм було жаль, щось вони втратили.
А ввечері по телевізору згадали про таємничу подію. Дівчина-метеоролог впевнено заявила, що мільйони людей спостерігали це не вивчене атмосферне оптичне явище. Причина його невідома, але вона сподівається, що розвиток науки… і так далі… тому подібне.
Славко з Ліною гуляли того вечора між весняними деревами в лісі, захоплено перемовлялися.
— Ти не вір скептикам, Ліночко. Це — точно пришельці.
— А я й не вірю. Я сама так думаю, що то — небувалі гості.
— Слухай, я оце сидів за партою — і в моїй голові раптом виник план…
— Який план?
— Той, що нам треба!
— Ой, кажи!
— Слухай! Нам ніхто не поможе тут, на Землі! Бо наша наука не має таких апаратів, щоб знайти Планету Квітів… тим більше, коли вона невидима і невідомо де її шукати.
— Так ти думаєш, що…
— Атож, треба знайти пришельців. Може, в них наука сильніша, вони знають більше. Вони б помогли нам.
— Ой, Славку! — Очі дівчини спалахнули чорно-синіми вогнями. — Це здорово! І страшно! Тільки ж…
— Я вже все обдумав, — гордо сказав Славко. — Сядь ось тут на пеньку, я тобі розповім…
Він посадив свою подругу на дубовий пень, ніби на трон, сам ходив перед нею, жестикулюючи, доводячи.
— Слухай мене уважно. І заперечуй, якщо я скажу дурницю…
— Кажи, кажи!
— Раз вони є на Землі, раз вони з’являються інколи над планетою, то у них є тут місце, де вони збираються… ангари майстерні, чи що…
— Чому ти так гадаєш?
— Бо літати з інших планет сюди-туди невигідно кожного разу. Вивчати планету треба солідно, протягом довгих-довгих років, а може, й століть. Треба збирати експонати, зразки. Отже, склади, бази, лабораторії…
— Та їх би вже давно знайшли дослідники, вчені. Мандрівники скрізь побували на Землі.
— Не скрізь, — заперечив Славко. — В Південній Америці, в Андах є ще багато недосліджених місць. В Антарктиді. В Гімалаях. У нас на Памірі. Недавно у Новій Гвінеї знайшли цілий народ невідомий. І нових тварин інколи відкривають. Візьми хоч би й наш Памір. Там майже восьмикілометрові гори, страшні ущелини, вічні хмари. Де ти їх знайдеш, якщо вони цього не захочуть? А крім того, треба шукати.
— Дуже цікаво, — прошепотіла Ліна, підпираючи долонями личко. — Дуже заманливо… спробувати… Може, вони справді нам допоможуть? То ти думаєш, що їх можна знайти? А де?
— Ми з тобою махнемо до Паміру. Там гори таємничі, недосліджені. Я читав недавно книжечку про ті гори… так автор пише, що Памір ще таємничіший від Гімалаїв!
— Ух ти!
— Точно! Як тільки я прочитав це — одразу вирішив: туди!
— Так це ж тікати треба?
— Атож! Літо настане — і гайда!
— Вчителі гніватимуться! Грому буде від рідних — ой-йой-ой!
— Вернемося — ніякого грому не буде! Шана буде! Привеземо з Планети Квітів сувеніри, докази, що ми там були.
— То ти думаєш, що ми таки полетимо?
— Атож! Невже я тобі отут все це просто так товчу, для забави? Потихеньку треба готувати вдяганку, сухарі, цукор. Гроші одкладати потроху. Я вже зібрав тридцятку.
— І в мене є двадцять.
— Бач, вже солідно. Тільки тихо, щоб ніхто нічого…
— Могила, Славку! Ніхто нічого!
ТРЕТІЙ ЗАЙВИЙ
Сама доля йшла назустріч змовникам. В кінці квітня до школи надійшов лист із Середньої Азії, від таджицьких школярів. Учні середньої школи з далекого гірського кишлаку писали українським друзям, що самі майструють телескоп, що дуже залюблені в зорі і хотіли б зав’язати щиру дружбу. А для того запрошують членів астрономічного гуртка приїхати до них у гості цього літа.
Дізнавшись про таку оказію, Славко з Ліною ледве не збожеволіли від радощів. Вони після уроків помчали до своєї схованки в лісі. Там, у глибоченному яру, під широким пеньком, у них були сховані два рюкзаки, куди складали консерви, сухарі, тепле вбрання, поліхлорвінілові скатертини, якими Славко хотів користуватися замість плащів або наметів.
Схопившись за руки, вони кружляли в якомусь дикунському танці, щасливо сміючись. Потім, зупинившись, попадали на парку весняну землю. Зірвавши пучок фіалок, Славко прилаштував своїй подрузі на чоло вінок, захоплено примовляючи:
— Ну, тепер ти бачиш? Бачиш! Нам помагає казка!
— Тепер вірю, Славку! Вірю, що нам пощастить!
Вони відкрили свій тайничок, перевірили, чи все на місці, поклали до рюкзаків ще дві банки сухого молока. І в ту хвилину, як вже збиралися прикидати свої скарби сухою глицею, позаду них хтось кашлянув. До пенька підсунула тінь. Ліна скрикнула. Славко прикрив нору, озирнувся. З-за дерева виглядав Прі, хитро посміхався.
— Ага! — сказав він. — Попалися?
— В чому попалися? — похмуро запитав Славко.
— Ви щось надумали. Я чув.
— Ябеда! — різко крикнула дівчинка. — Нечесно підглядати!
— А чого ж ви перестали зі мною дружити? — насупився Прі. — Що я — гірший од вас?
— Бо ти — вбивця! — одрізав Славко.
— Кого я вбив? Що ти мелеш?
— Чарівну квіточку!
— То Ліна! Вона мене намовила.
— Я не намовляла вбивати. Я просила глянути.
— Еге, тепер не намовляла? — скиглив Прі. Його ніс жалібно наморщився, але в очах видно було хитрі зайчики. — Я ж не знав, яка то квіточка. А потім… я ж мовчу… я ж нікому не кажу, що Катя… чи як її… полетіла в небо. Те знаєте лише ви… і я…
— Ще б не вистачало, щоб ти базікав, — буркнув Славко. — Якщо нам не вірять, то тобі тим більше. Чого ти хочеш, чого тобі треба од нас?