— Несправжня? — Дівчинка замислилась, лілеї на її голівці тремтіли. — Тривожне слово. А яка справжня? Така, як твоя подруга? Еге? Тобі такі подобаються?
— Ти не так мене зрозуміла, — зніяковів Славко, соваючись на кормі.
— А як же? Невже я тобі не подобаюсь?
— Кахи, кахи, — закашлявся хлопець, не знаючи, куди подіти очі від її погляду. — Ти чудне кажеш… І називала моє ім’я, хоч ми й не бачились ніколи…
— Бачилися, — впевнено сказала Катя.
— Де?
— Колись згадаєш…
Славко задумався. Справді, в ній є щось знайоме. Сміх, ніби ледь чутний дзвіночок, мова, глибокий погляд ясно-синіх очей. Де, коли вони бачились? Може, вві сні?
— Чому ж не пливеш? — запитала Катя, сідаючи на лавку.
— Мотор барахлить…
— А хіба не можна так, просто?
— Як?
— Без мотора, без весел…
— Не розумію…
— А ось так, — сказала дівчинка.
Човен колихнувся, поплив проти течії, під днищем забулькала, заспівала вода. Славко виглянув за борт, не довіряючи своїм очам, помацав мотора. Катя дивилася на хлопця ясними очима, усміхалася приязно.
— Як же він пливе? — спитав ошелешений Славко.
— А просто так, — відповіла Катя. — Я захотіла — і все…
— Обманюєш, — недовірливо мовив Славко. — Це якийсь фокус!
— Що таке фокус?
— Ну… ілюзія… Ніби в цирку…
— Яка ж ілюзія? — здивувалася Катя. — Адже ми пливемо?
— Пливемо.
— То де ж фокус?
— Бо такого не буває, щоб човен плив сам по собі…
— Не сам по собі, — заперечила дівчинка. — Ми в ньому…
— Ну… якась енергія повинна бути…
— А бажання… воля… То — найсильніша енергія! Якщо чогось дуже, дуже сильно запрагнути — все здійсниться…
Славко помовчав, оцінюючи міркування Каті.
— Це правда! Тільки ти якось незвично мислиш. А все-таки це фокус! Човен без мотора… Якби люди побачили — не знаю, що було б…
Човен проплив повз велику плоскодонку, яка стояла на якорі серед латаття. В ній сидів сивий дідок і вудив рибу.
— Славку! — крикнув дідок. — А де взяв такий мотор? Чи ти ‘ба — безшумний? Ич, як гарно йде — наче летить…
Славко не відповів нічого, спідлоба поглядаючи на Катю. Вона тихесенько сміялася, наче потішаючись над ним. Дивилася на білопері хмариночки в небі, на жовтіючі луки, на ніжно-бузкові кручі Правобережжя, потім заплющувала очі, підставляла біле личко променям літнього сонця. Хлопець не міг позбавитись дивного чару несподіваної пригоди. Якийсь голос застерігав, що все це омана, що нічого не сталося, що він не повинен довіряти власним почуттям. А серце щасливо завмирало від казки, яка творилася ясно і зримо серед білого дня. Хай так буде… Хай буде так завжди… Що це з ним? Коли воно почалося? В ту ніч, коли впали дві зорі. Чарівна хатинка, бабуся, чудо-цвіт! А що, коли й ця дівчина… Та ні, ні! Вона земна, рідна. Вона лише знає щось таке, чого не знає він, Славко!..
Наблизилася гатка. Річище перекочувалося через велике замшіле каміння, вода мерехтіла іскрами на сонці. Човен тихенько пристав до піщаного берега, зграйки рибок сипонули врозтіч. Катя випурхнула з човна, за нею вийшов Славко, розмотуючи вудку.
— Гарно тут, — сказала дівчинка, кружляючи в танці довкола хлопця. — Не гірше, ніж в нас…
— А де це у вас?
Катя промовчала, стишила кружляння, в її погляді проглянув сум.
— А що це ти робиш? — відповіла вона запитанням на запитання. — Що це за штука?
— Вудка.
— Навіщо вона?
— Ловити рибу.
— Ти їси рибу? — вражено запитала Катя. — Живу?
— Та ні, смажену! А ти хіба ні?
— Ой ні, нізащо! — скрикнула вона. — Хай собі плаває, радіє у своїй стихії. Навіщо ж її ловити?
— А що ж ти їси? — недовірливо запитав хлопець.
— Сонечко годує мене, — просто сказала Катя.
— Всіх сонечко годує, — заперечив Славко. — Це ми в школі проходили. Рослини засвоюють енергію сонця, їх поїдають тварини, а тварин — люди…
— А чому ж не можна одразу від сонця? — сумно запитала Катя. — Щоб нікого не їсти? Так, як квіточки?
— Гм, — задумався Славко. — То було б гарно. Тільки неможливо. Ми так створені…
— Ким?
— Природою…
— То й що? Хіба не можна захотіти інакше? Ти б хотів інакше, щоб так, як квіти?
— Ще й як захотів би, — захоплено сказав Славко. — Тоді скільки часу вільного було б. Для мандрів, для пошуків, для польотів. Тільки все це казка…
— Казка, — згодилася Катя. — Отже, правда…
Славко знову здивовано глянув на неї. Де він чув ці слова? Коли?
— Ти чудна…
— Чому чудна?
— Не така, як всі…
— А хіба треба бути, як всі?
— Та ні… Тільки мені незвично… Мені здається, що я тебе знаю. А де бачив — не пам’ятаю…
— А тобі гарно зі мною? — тихо запитала Катя.
— Угу, — кивнув Славко, опускаючи погляд донизу.
— Тоді не треба згадувати, де ми бачилися. Ось над тобою хмаринка. Вона прекрасна? Вона тобі щось нагадує? Дає радість? Не проси її, щоб вона зупинилася, щоб вона зберегла свою форму і барви. Хай пливе, хай мчить, зникає. Збережи її в серці, в мрії…
— Ти говориш, ніби співаєш, — зачудовано сказав Славко. — Ніби пташка… або шум лісу…
— Я піду, — раптом мовила Катя.
— Куди? — збентежився хлопець.
— Мене кличуть…
— Хто?
— Не питай.
— А ми побачимось?
— Не знаю…
— Де ти живеш?
— Всюди. Тепер тут, біля тебе…
— Як ти дивно мислиш, розмовляєш. Ніби з іншого світу.
— Може, й з іншого.
— А хто в тебе з близьких чи рідних? З ким ти тут?..
— Бабуся є, — ніжно сказала Катя. — Ми живемо в хатині край села…
— Ти довго будеш тут… в нашому селі? — з надією запитав Славко.
— Не знаю, — посмутніла Катя.
— Може, в школу ходитимеш? Ти раніше в який клас ходила?
— В клас? — здивувалася дівчина. — А ти в який?
— Я піду в шостий…
— А я — не знаю…
— Як так не знаєш? Всі навчаються. І ти повинна йти до школи. Ти, певно, жартуєш?
— Прийду, якщо ти хочеш. Ти запрошуєш? — повеселіла Катя.
— Приходь, — дружньо кивнув Славко. — Післязавтра починається навчальний рік. Всі будуть дуже раді. Така цікава учениця!
— А твої друзі люблять казку?
— Ще й як! — захоплено сказав Славко, а потім посмутнів: — Проте… не знаю. Доки менші — всі люблять слухати казку… а потім…
— Правда твоя, — печально мовила Катя. — Слухати — то одне, а діяти — інше. Ну, до побачення. Я йду…
— Зажди. Я перевезу тебе на той бік! І потім…
— Що?
— Ти не сказала, що зробила з човном. Чому він рухався? Еге ти фокусниця? В цирку працювала?