— Це той магазин, біля якого його вбито?
— Так. Коли я показав у магазині знімок, його впізнали* "Це добряк, який купив у нас перстень на тому тижні",— сказав продавець.
— Пан Луї був з молодою жінкою?
— Не дуже молодою. Продавець не додивлявся до неї, бо думав, що вони одружені. Зауважив тільки, що мала на шиї чорнобурку.
— Перстень був дорогий?
— Позолочений з фальшивим діамантом.
— Нічого не говорили при цьому?'
— Розмовляли як чоловік з жінкою. Продавець не пам'ятає, про що.
— Він би її впізнав?
— Я не певен. Вона була в чорному одязі, в рукавичках. Одну з них, приміряючи перстень, мало не забула на прилавку. Пан Луї вернувся, а жінка чекала його біля дверей. Вона була вища за нього. На вулиці він узяв її під руку, і вони подалися до майдану Республіки.
— А ще що?
— Все це вимагає часу. Розпитував я і далі, коло вулиці Монмартр, але даремно. Ага, мало не забув. Ви знаєте продавців вафель на Місячній вулиці?
Вафлі пекли майже надворі, в рундуках, як на ярмарку, і вже на розі вулиці чути було їхній солодкий дух.
— Вони пригадують його. Приходив частенько по вафлі. Він купував завжди три штуки і не з'їдав їх на місці, а забирав із собою.
Може, вафлі були призначені для товариша, котрого бачив пан Семброн?
— Бувши тобою, я б займався менше крамницями, а більше людьми на лавках.
На початку своєї кар'єри Мегре довгенько цікавився життям вулиці і тому знав, що кожна лава має своїх завсідників.
— Хочете, щоб я зробив облаву?
— Тільки не це! Просто підсідай до людей на лавках і нав'язуй знайомство.
Розділ четвертий
Похорон під зливою
Мегре викликав Лкжаса і запитаві
— Немає звістки про Альбера Жоріса?
— Поки що нема.
Коханець Моніки Туре не повернувся вчора ввечері додому, не з'явився вранці до книгарні, а також не прийшов опівдні у кав'ярню на Севастопольському бульварі, де він завжди обідав разом із дівчиною.
Люкас у погодженні з залізничними вокзалами, жандармерією та вартовими постами керував розшуками юнака.
Жанв'є у товаристві чотирьох колег ходив по крамницях з залізними виробами, сподіваючись знайти продавця ножа.
Кожен мав певне завдання. Лапуент почав перевіряти мебльо^ вані кімнати. Мусив же десь пан Луї міняти черевики.
Сантоні клопотався Монікою, сподіваючись, що Альбер Жо-ріс спробує зустрітися з нею або передати їй звістку про себе.
День тому родина Туре доручила поховальному бюро забрати тіло. Похорон призначено на наступний день.
Незабаром подзвонив Неве.
— Я знайшов трьох чоловік, серед них одну стару жінку. Вона багато часу проводить на бульварі і пригадує Туре. Всі кажуть одне і те саме: він був дуже милий, з кожним привітний, товариський. Стара каже, що він ходив на майдан Республіки. А от один чоловік сказав: "Він когось чекав. Коли той приходив, вони рушали разом".
— Шукай далі,— мовив, зітхнувши, Мегре.
Потім він пішов униз, сів у машину і наказав їхати в Жюві. Водій насилу знайшов Тополину вулицю. Світло горіло на кухні та в кімнаті нагорі.
Дзвінок не діяв: його вимкнуто на знак жалоби. Але хтось почув ходу Мегре, і двері прочинилися. Комісар уздрів незнайому жінку, схожу на пані Туре.
— Комісар Мегре,— сказав він.
Жінка обернулася до кухні.
— Еміліє!
— Чую. Запроси.
У вузькому коридорі пахло квітами і восковими свічками. Кілька чоловік сиділо край столу в кухні і закушували.
Моніка подумала, що Мегре прийшов розпитувати її про Альбера Жоріса, і скам'яніла зі страху.
— Ви прийшли на похорон, пане комісар? — запитала Емілія.
— Так.
Спершу над'їхав катафалк. Потім з'явився, жваво ступаючи під парасолькою, кюре, перед ним ніс хреста хлопчик із хору.
Пирхали коні. Родина вишикувалася за катафалком, а далі стали приятелі чи сусіди.
Люди посувалися в неладі, бо лило. Дехто йшов тротуаром, пробираючись попід стінами будинків.
— Нікого не впізнаєш?
З розшукуваних не було нікого.
— Ходімо, Неве.
Дощ супроводжував їх аж до Парижа.
— Що чути, Люк асе?
— Дзвонив Лапуент з кав'ярні на майдані Республіки. Він знайшов кімнату.
— Кімнату Луї?
— Так, хоч власниця не виявляє охоти нам допомогти.
За кілька хвилин Мегре вступав уже до кав'ярні на майдані Республіки, коло груби сидів Лапуент*
— Де це?
— Недалечко. Я натрапив цілком випадково, бо це не готель і його немає в наших довідниках.
— Ти певен, що це там?
— Ви самі побачите. Я переходив вулицю Ангулем, коли побачив у вікні напис: "Здається квартира". Це маленький будиночок на три поверхи без двірнички. Я подзвонив і попросив показати кімнату. Власниця — підтоптана, руда жінка, колись, може, й гарна, але тепер безбарвна, з рідким волоссям. "Це для вас? — запитала вона, перш ніж відчинити двері.— Ви самі?" Я почув, як на другому поверсі грюкнули двері. Потім угледів, як через поруччя перехилилася вродлива дівчина в пеньюарі.
— Борділь, чи що?
— Майже. Я ладен присягнути, що хазяйка колишня бандур-ша. "Хочете найняти на місяць? Де ви працюєте?" Вона привела мене на третій поверх до кімнати, що виходила на подвір'я, з пристойними меблями. В кімнаті ще пахло жінкою. "Хто вам дав мою адресу?" — "Один мій приятель,— відповів я і про всяк випадок докинув: — Він запевняв мене, що мешкає в пані".— "Хто це?" — "Пан Луї". Я зрозумів, що вона його знала. Хазяйка змінилася з лиця, навіть голос став інший. "Такого я не знаю! — кинула сухо.— Ви маєте звичку повертатися пізно?"
Жінка намагалася здихатися мене. Я тягнув далі з невинним виглядом: "Розумієте, цей мій приятель, може, він зараз тут. Він удень не працює і встає пізно".— "Ви берете кімнату чи ні?" — "Беру, але..." — "Платня наперед". Я витяг з кишені гаман. Ніби ненароком вийняв фотографію пана Луї. "О, прошу! Знімок мого приятеля". Вона ледве кинула оком. "Не думаю, щоб ми змогли порозумітися",— заявила вона, прямуючи до две-? рей. "Але ж..." — "Якщо вам не важко, прошу спуститися вниз, бо в мене обід пригорить". Певен, що вона його знає.
— Ходімо! — сказав Мегре.
Хоч іти було недалеко, вони сіли в машину. Коло будинку зупинилися.
— Хто там?
— п.ж.
— Що сталося? Я так і думала, що цей шалапут завдасть мені клопоту! — бурмотіла вона під ніс, кидаючи злісні погляди на Лапуента.
— Чому ви не призналися, що пан Луї був вашим жильцем?